РОЗДІЛ 2.
ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ СІЛЬСЬКОЇ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ ГАЛИЧИНИ НАПРИКІНЦІ ХІХ – 30-Х
РОКІВ ХХ СТ.
2.1. Джерела і шляхи формування галицької сільської інтелігенції
Однією з проблем, тісно пов’язаних із культурою та побутом галицької сільської
інтелігенції кінця ХІХ – 30-х років ХХ ст., є визначення її соціального
походження і способів формування.
До 1939 р. існувало п’ять головних джерел становлення національної
інтелігенції: сім’ї священнослужителів, учителів, селян, а також службовців і
працівників вільних професій (адвокатів, лікарів, інженерів та інших). Роль цих
груп у процесі зростання чисельності інтелектуальної еліти краю змінювалася та
у значній мірі залежала від урядової політики.
Дослідження питання походження освіченої верстви потребує вивчення внеску
згаданих соціальних груп у процес формування інтелігенції, а також чинників, що
його визначали. Не менш важливим видається аналіз зміни значення джерел
поповнення української еліти впродовж різних історичних періодів.
Більшу частину інтелігенції Галичини становили вихідці з сільської місцевості.
Така ситуація була закономірним наслідком професійної диспропорції у структурі
галицького соціуму. За умов переважання у містах представників польської і
єврейської національності українські міщани слабо залучалися до формування
власної інтелігенції. Із цього приводу газета “Діло” писала: “Українська
інтеліґенція є кість від кости і кров від крови української народної маси,
українська інтеліґенція в 90 проц. є селянською, народницькою інтеліґенцією в
першому, другому чи третьому поколінні” [386, с. 1].
Подібні висновки щодо витоків галицької освіченої верстви зустрічаємо і в
дослідженнях сучасників тих процесів. Зокрема, за підрахунками активних діячів
суспільно-політичного руху В. Будзиновського та А. Борковського станом на 1890
р. у Галичині не було жодного світського інтелігента, який би не народився у
священичій чи селянській родині [322, с. 323]. У наступні два десятиліття
принаймні половина української інтелектуальної еліти формувалася із середовища
селян [623, с. 514-515; 692, s. 180; 719, с. 9].
Протягом тривалого часу єдиною освіченою верствою, а відтак і головним джерелом
становлення інтелігенції в Галичині залишалися сім’ї греко-католицького кліру.
Як писав І. Франко, “говорити про інтелігенцію перед скасуванням панщини у нас,
то значить говорити про духовенство, бо ніякої другої інтелігенції в нас не
було” [675, с. 87].
Духовенство, як провідна соціальна верства на селі, мало давні традиції. Воно
вирізнялося вищим походженням, адже багато служителів культу були синами
священиків, окремі з них виводили свій рід від шляхти [695, р. 116]. До
шляхетсько-священицьких родів належали: Барвінські, Бачинські, Вербицькі,
Витвицькі, Головацькі, Гординські, Добрянські, Крушельницькі, Матковські,
Яворські та інші [656, с. 13-14]. Дослідник з діаспори о. І. Сохоцький серед
нащадків шляхетських родів назвав 68 родин духовенства, зауважуючи при цьому,
що такий перелік є далеко неповним [649, с. 31].
На відміну від душпастирів, вчителі походили з нижчих верств, головним чином
селянства. Один із дописувачів газети “Народ” у статті “Дещо про учителів
сільских яко провідників народних” виділив основні групи, за рахунок яких
наприкінці ХІХ ст. поповнювалися ряди педагогів на провінції. Серед них: дяки і
громадські писарі; студенти середніх шкіл, які не виявили здібностей до
навчання і були відраховані; молодь із незаможних родин, що прагнула якомога
швидше здобути можливість утримуватися із власного заробітку; військові у
відставці [325, с. 78].
Через низький рівень матеріального забезпечення педагогів багато хто розглядав
роботу в школі лише як тимчасовий заробіток перед переходом на працю поштового
чи податкового службовця. Тому відома німецька приказка “Як усі посторонки
(мотузки – О. Б.) порвуться, то піду на ревізора” у середовищі галицької
громадськості набула дещо іншого вигляду: “Як усі посторонки порвуться, то піду
на посаду учителя” [421, с. 236].
Натомість у сім’ях духовенства сильними були традиції наступності поколінь,
коли сан передавався від батька до сина. Це сприяло своєрідній стратифікації
священицького стану, наданню йому характеру, подібного до шляхетського чи
дворянського [653, с. 27].
Як стверджував історик Г. Лужицький, незалежно від впливів західноєвропейської
культури, що через освіту і науку проникала у доволі замкнене середовище
духовенства, “вже саме душпастирство одного й того самого роду (з батька на
сина “по мечі”, чи одружіння дочки й перебрання зятем даної парохії “по
кужелі”) на одному й тому самому місці впродовж 200–300 років, створило
окремішню традицію священичого українського дому” [296, с. 286]. Схожі
міркування висловлював о. С. Матковський, за яким “наше духовенство в минулім
століттю (ХІХ ст. – О. Б.) представляло собою дуже тісно зв’язане тіло – майже
касту – що жила своїм питомим життям, своїм світоглядом, своїми традиціями,
звичаями й обичаями” [283, с. 11].
Священики намагалися одержати парафію неподалік від місця душпастирювання своїх
родичів. У такий спосіб формувалися цілі території, де настоятелями церков були
представники одного й того самого роду. Наприклад, члени роду Бурачинських
тримали в своєму посіданні парафію Криворівня Косівського повіту понад 100
років [517, с. 24]. Існували родини, які протягом двох-трьох століть проживали
в тих самих населених пунктах. До них належали: Темницькі на Теребовельщині,
Шанковські на Гусятинщині, Білинкевичі на Станіславщині [283, с. 11].
Аналогічний розподіл сфер діяльності на прикладі власної сім’ї подав С.
Шухевич. Із спогадів цього автора довідуємось
- Київ+380960830922