РОЗДІЛ 2
ФІЛОСОФСЬКО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ПРАВОМІРНОЇ ПОВЕДІНКИ КУРСАНТІВ ЗАКЛАДІВ ОСВІТИ МВС УКРАЇНИ
Нині проблема вивчення факторів, які впливають на формування правомірної поведінки, постає з особливою силою, оскільки це має не лише науково-теоретичний, а і практичний характер.
У попередньому підрозділі ми здійснили теоретичне обґрунтування правомірної поведінки людей та чинників, які детермінують її. Дійшли важливого висновку, який полягає в тому, що в основі правомірної (неправомірної) поведінки курсантів навчальних закладів МВС України лежить відповідна правосвідомість. Проаналізувавши підходи до розкриття сутності й змісту правосвідомості, ми виявили не лише відсутність єдиного погляду на цю проблему, але й, на нашу думку, неточність, однобічність, вузькість її тлумачення. Виходячи з цього, пропонуємо філософсько-правове розуміння правосвідомості у широкому міждисциплінарному змісті - як інтегроване духовносоціопсихічне утворення особистості, в основі якого лежать правові норми як спонукальні мотиви дій, вчинків і поведінки в цілому відповідно до їх змісту. Правосвідомість як складне духовносоціопсихічне утворення характеризується рядом компонентів, які характеризують структуру та зміст цього явища.
На наше глибоке переконання, у структурному плані правосвідомість включає такі компоненти, як світоглядний, духовний, моральний, естетичний, правоціннісний, психологічний, професійно-правовий і буденно-правовий.
Все це дозволить здійснити філософсько-правове обґрунтування формування правомірної поведінки курсантів вищих навчальних закладів МВС України.
2.1. Теоретико-методологічні основи правомірної поведінки курсантів
Правомірна поведінка особистості є предметом вивчення багатьох наук, у тому числі філософії, психології та соціології (у контексті правовідносин - філософії права, правової або юридичної психології та соціології). Філософський погляд на поведінку оцінює її як "здатність людини до діяльності в матеріальній, інтелектуальній та соціальній сферах життя", яка "ніколи не досягає стадії, коли розвиток припиняється" і на яку "комбіновано впливають природні й середовищні чинники" [124, с. 346]. Психологія тлумачить поведінку як "цілезорієнтовану активність живого організму, що слугує для контакту з навколишнім світом з метою задоволення індивідуальних потреб" [117, с. 265].
У контексті правовідносин мова йде про правову "соціально значущу поведінку, що передбачена нормами права і має певні юридичні наслідки" [204, с. 1051]. Правова поведінка може бути правомірною і протиправною (антисуспільною). Правомірна поведінка в суспільстві стимулюється й охороняється державою відповідними нормами права, а щодо протиправної, то тут передбачаються запобіжні заходи або ж покарання.
Правомірна поведінка "є видом соціальної поведінки і визначальною умовою забезпечення законності та правопорядку, прав і свобод громадян, побудови правової держави" [272, с. 46]. Підґрунтям правомірності є закони розвитку суспільства, тобто і природне, і позитивне право.
Правомірна поведінка є результатом регулятивного впливу морально-правових норм на свідомість індивіда шляхом усвідомлення та добровільного сприйняття їх як позитивних, соціально значущих і суспільно допустимих зразків. Натомість протиправна поведінка - це "поведінка, яка порушує встановлений у державі правопорядок; може виражатися як у діях, так і бездіяльності фізичних або юридичних осіб; є іманентною ознакою правопорушення" [272, с. 175].
Таким чином, здійснення правомірної чи протиправної поведінки людини в соціумі залежить від багатьох чинників, а саме біологічних, психологічних і соціальних. Причому жодна із зазначених категорій поведінкових стимуляторів не може виявлятися ізольовано від інших. Внаслідок цього правову поведінку індивіда слід трактувати як біопсихо-соціальний прояв особистості у процесі постійної правової комунікації з оточенням в цілому та з окремими його членами зокрема.
У сучасній філософії правомірна поведінка людини розглядається у феноменології, філософії життя, екзистенціалізмі та онтології.
У феноменології як науки про сутність правосвідомості, яка є мисленнєвим підґрунтям правової поведінки, має свій, незалежний від правової реальності, зміст, а її поведінка у правовій дійсності (правові феномени) є лише символами цього змісту [73].
У філософії життя правомірна поведінка людини є сутністю її правової життєдіяльності, яка реалізується в результаті переоцінки біологічного аспекту людського організму (суто механістичні, рухові прояви) та змішування фізичного, психічного й духовного (тіла, душі й духу). З цих позицій правосвідомість виступає як тілесне відображення результату спільної праці, психіки й інтелекту. Тоді вона - це почерговий (у міру потреби) прояв фізично-душевно-духовної людини у правовому контексті. А протиставлення людини і суспільства (як це має місце у екзистенціалізмі) дає підстави твердити про вимушеність (неприродність) правомірної поведінки, безплідність суспільно-правової діяльності як такої. У свою чергу онтологічний (від гр. ontos - суще) підхід до правової поведінки тлумачить її як явище об'єктивної правової дійсності, що продукується через розумові чи інтуїтивні канали контролю за адаптивністю людини до правового простору [124, с. 318]. Тому правомірна поведінка у цьому ракурсі є результатом адаптованості.
З аналізу різних течій філософської думки видно, що правомірна поведінка виступає феноменом правового існування, осягнутого як розумом та інтуїцією, так і чуттєвим досвідом. Проте в них виявляється крайній індивідуалізм у підході до правової дійсності. Внаслідок цього правомірну поведінку можна вважати глибоко індивідуалізованим проявом правосвідомості та суб'єктивно-оцінювальним критерієм адаптованості до правової реальності. Тут виявляється, що формування правомірної поведінки тісно пов'язано з сутністю правової природи людини, її особистістю, яка у часі або прогресує, або деградує.