РОЗДІЛ 2.
Роль освіти в сучасних соціальних змінах
Освіта як чинник соціальних змін проявляє себе як соціалізуюча система, що в кінцевому рахунку визначає людську діяльність. Соціальні зміни залежать від інтелектуальних якостей людей, що складають суспільство, усвідомлення інтересів, цінностей, індивідуальних та суспільних цілей, тоді як соціальним інститутом, що формує ці якості є система освіти. Поглибити існуючі уявлення щодо дієвого інструментарію впливу освіти, її соціально-трансформуючих можливостей, та розкрити особливості зміни парадигми освіти, її потенціал в умовах постіндустріалізму та глобалізації є основними завданнями цього розділу.
2.1. Значення освіти для спрямованості та керованості соціальних змін
Сьогодні, рівень знань, освіти індивідів є мірою їх готовності до майбутніх перетворень, і є провідними складовими, що визначають темпи й напрями подальших змін соціуму. Формуючи людину з певними якостями, можна формувати нові соціальні умови та впливати на розвиток подій. Освіта, заснована на прагматичному підході, на наш погляд, за сьогоднішніх умов може виступати найбільш дієвим способом спрямування соціальних змін, що може забезпечувати цілеспрямовану соціокультурну трансформацію. Що може відображати такі характерні для сучасності моменти: зміна способу матеріального виробництва, перетворення соціальних структур та інститутів, зміна змісту соціалізації і соціальної мобільності, особистісні зміни.
Варто розглянути наступний момент - в традиційних суспільствах з низьким рівнем розвитку освіти, в яких вона є надбанням небагатьох, суспільні зміни розуміються як результат залежності від зовнішніх сил: чи то природних, як в Античності, чи трансцендентних, як в християнському Середньовіччі. З розвитком науки та послабленням влади церкви над людиною соціальні зміни в європейській історіографії все частіше пояснювались природними, а не трансцендентними чинниками, що ми знаходимо, для прикладу в роботі Джамбатіста Віко [39]. Теоретичне пояснення соціальних змін завжди було пов`язане з уявленнями про природу людини та розуміння ходу історії загалом.
В вітчизняній філософській традиції прийнятий поділ на три концепції історії: циклічну, лінійну та нелінійну [див. 27; 232, c.21]. Перший тип розуміння історії та соціальних змін - циклічний, що характерен для Античності. І власне став першим теоретичним осмисленням історичних, в тому числі соціальних змін. Всезагальність змін зафіксував Геракліт Ефеський. Його базові висловлювання: "все тече, все змінюється", та "в одну й ту саму річку неможливо увійти двічі" [53], демонструють нам усвідомлення мінливості та нестабільності світу, в той же час досить абстрактно, на рівні констатації і неминучості, відносяться й до соціальних змін. В Античності людина розумілася перш за все як природна істота, з наперед визначеними природними особливостями. Тому і життя, і всі соціальні зміни сприймалися як природні цикли. Циклічний характер соціальних змін зустрічається ще у Гесіода, в його циклічній зміні "золотого", "бронзового" та "залізного" віків. У Платона зміни також мають циклічний характер: суспільство в своєму устрої проходить різні фази, згодом повертаючись до вихідного стану [157]. Платон розглядав суспільство як таке, що постійно зазнає змін та переходить від одного стану до іншого. На його погляд, соціальні зміни є об`єктивним та внутрішньо притаманним суспільству процесом. Однак, аналізуючи соціально-політичні зміни, Платон підкреслив, що не всі зміни несуть благо, та тим самим задав для них ціннісний критерій. Можна сказати, що підпорядковуючи свою теорію античному ідеалу гармонії, він шукав механізми рівноваги й стабільності. Платон вперше заклав теоретичні принципи, використовуючи які суспільство може наблизитись до стану ідеальної держави, яка не зазнає розпаду та є не чутливою до соціальних змін.
В 20 сторіччі Карл Попер назвав ці принципи - "соціальною інженерією" [161, с. 63]. Він ґрунтовно розкритикував історицизм - утопічні моделі пізнання загальних законів історії та пророкування на їх основі майбутнього, характерні, на його погляд, для вчень Платона та К.Маркса. Варто зазначити, що за К. Попером, курс історії неможливо передбачити ані науковими, ані будь-якими іншими раціональними методами. К. Поппер підкреслює, що історія знаходиться під сильним впливом зростання людських знань, але люди не здатні передбачати майбутній розвиток. Через це, вплив на соціальні зміни, стає відповідним до наявності у людини певних соціальних якостей, або можливості їх здобуття. Ця думка є цікавою, з огляду на те, що освіта є чи не найбільш розвиненим і впливовим механізмом формування соціальних якостей членів суспільства.
Потім із поширенням християнства, циклічне розуміння історії було змінене лінійним. Лінійне розуміння ототожнювало історію з незворотнім спрямованим процесом, який має початок і кінець. Такий погляд, що йде ще від Августіна [1, 2], був та залишається характерним для християнської історіографії, в якій історичний процес є рухом від створення світу до другого пришестя Христа та страшного суду.
В рамках лінійної концепції важливою є доктрина соціального розвитку. В широкому плані, соціальний розвиток розуміється як спрямований процес, в якому кожний наступний з етапів має більш високий рівень. Теорія розвитку, за великим рахунком, передбачаючи об`єктивний характер та невідворотність соціальних змін, приводить до розуміння історії як процесу, що прямує до визначеного фіналу, іноді незалежного від окремого індивіда. Прогрес є формою соціального розвитку, який співвідноситься з уявленням про ідеал. Тобто, прогрес - це спрямований та незворотній процес розвитку суспільства, який наближує суспільство до кращого стану, та проявляється в реалізації етичних цінностей (свобода, справедливість). В загальному плані поняття прогресу ґрунтується на людській властивості сподівання та надії, закріплюючи думку, що краще майбутнє можливе. В Новий час та епоху Просвітн