РОЗДІЛ 2
ІСТОРІОГРАФІЯ ІСТОРИКО-ПОЛІТИЧНИХ АСПЕКТІВ ПРИЄДНАННЯ ЗАХІДНОЇ УКРАЇНИ ДО СКЛАДУ СРСР
2.1. Пакт Молотова - Ріббентропа в історичній долі західних українців
Аналізуючи стан розробки проблеми, необхідно визнати, що її історіографія включає величезну кількість досліджень, які мають контроверсійний характер, несуть відбиток повоєнної політичної кон'юнктури та пануючої в Східній Європі ідеології. Це стало наслідком того, що впродовж десятиліть історична наука в СРСР, зрештою, як й інші гуманітарні студії, розглядалася тоталітарним режимом насамперед як інструмент державної політики. Вона отримувала підтримку влади лише у тій мірі та межах, в яких була здатна виконувати потрібну державі функцію. Комуністичній партії та радянському урядові були потрібні інтерпретатори, для яких політична доцільність мала стати важливішим критерієм, ніж історична правда. З науки усувалися, а в часи сталінських репресій - здебільшого назавжди, дослідники, які намагалися об'єктивно, всупереч ідеологічному тиску, висвітлити неоднозначні процеси національно-державного будівництва СРСР. Потужному тиску піддавалися вчені УРСР, які розглядали політичні події під національним кутом.
Водночас за роки панування радянської влади утвердився загал істориків-професіоналів, які свідомо чи під тиском обставин, вірно служили "інтересам партії і народу". Внаслідок високого ступеня політизації історичної науки в радянській імперії, арена досліджень та їх інтерпретація суворо регламентувалася компартійними документами і рішеннями. Причому контроль відповідних органів і цензура не допускали ніяких розбіжностей при висвітленні проблем етнополітичної історії СРСР. Тому сучасний російський археограф Ю.Афанасьєв (Московський історико-архівний інститут) зробив цілком справедливо висновок, відзначивши радянську історіографію як "особливий науково-політичний феномен, гармонійно вписаний в систему тоталітарної держави і пристосований для обслуговування її ідейно-політичних потреб" [533. С. 37].
Розглядаючи висвітлення в історіографії процесу приєднання Західної України до Радянського союзу та впровадження тоталітарного режиму на нових землях у 1939-1941 рр., тобто в хронологічних рамках дисертації, на наш погляд, його можна поділити на три етапи. Перший - 1940-1950-ті роки - характеризувався всіма вищезазначеними рисами історичної науки тоталітарного режиму. У тогочасних працях домінувала надмірна ідеологізація: події, які не вписувалися в задані ідейно-політичні рамки, замовчувалися або брутально фальсифікувалися. До них, насамперед відносилися міжнародна політика СРСР напередодні Другої світової війни, Пакт Молотова - Ріббентропа та його таємні протоколи, спільний розгром Польщі військами вермахту та Червоної армії, форсована радянізація приєднаних земель, масові депортації українців і поляків у східні райони СРСР.
Другий період - 1960-1980-ті рр. започаткований процесом десталінізації, так званої "відлиги" М.Хрущова, характеризувався деяким послабленням ідеологічного тиску й цензури досліджень, зокрема минулого України, що дозволило побачити світ першим оригінальним працям, зокрема "Інтернаціоналізм чи русифікація" І.Дзюби, "Приєднання чи возз'єднання" М.Брайчевського, а також Є.Галушки, О.Карпенка, Я.Дашкевича, М.Панчука та інших з історії західноукраїнських земель. Але проблеми, які розглядає дисертантка, їх висвітлення та інтерпретація залишалися загалом недоторканими.
Негативний вплив на розвиток української, загалом радянської, історичної науки, впродовж цих двох етапів чинила міжнародна ситуація 40-80-х років, гостра конфронтація між блоками держав Заходу і так званого "соціалістичного табору" на чолі з СРСР. Вона супроводжувалася ідеологічним протиборством антагоністичних суспільних систем, в якому історіографія, за влучним висловом відомого українського історика Другої світової війни М.Коваля, стала "зброєю "холодної війни" [241. С. 4]. Відтак, усі праці зарубіжних істориків, зокрема української діаспори, яка мала потужний загал науковців та мережу науково-історичних інституцій, оголошувалися "буржуазною фальсифікацією", а їх розповсюдження в СРСР сприймалося як антирадянська діяльність з відповідними наслідками. Перекривши доступ до альтернативної наукової школи, до праць вчених, які діяли в умовах плюралізму, відсутності ідеологічного тиску й могли об'єктивно висвітлювати минуле, комуністичний тоталітарний режим ізолював радянську історичну науку від світової, водночас препарував підпорядковану своїм інтересам версію, зокрема Другої світової війни та подій, пов'язаних з возз'єднанням/приєднанням західноукраїнських земель до сталінської імперії.
Якісно новий етап дослідження проблеми розпочався на зламі 80-90-х років минулого століття, коли Україна стала незалежною й національна історична наука звільнилася від комуністичних ідеологем, тотального політичного контролю і владної цензури. Відродження і зміцнення української державності, широкі можливості контактів із зарубіжним науковим світом створили передумови для об'єктивного дослідження й переосмислення концептуальних проблем з новітньої історії України, зокрема західноукраїнських земель та подій Другої світової війни. Саме в останні роки в Україні з'явилося чимало спеціальних досліджень, насамперед, київського та львівського науково-історичних центрів, які базуються на потужному масиві архівних джерел та залучають до наукового обігу творчі здобутки науковців зарубіжжя, зокрема, української діаспори.
Серед масиву праць, присвячених висвітленню політико-правових аспектів приєднання Західної України до СРСР, на наш погляд, слід виділити три визначальні концептуально-інформаційні блоки досліджень: Пакт Молотова-Ріббентропа 23 серпня 1939 р., стратегічну операцію Українського фронту по розгрому спільно з військами вермахту Польщі 17-28 вересня 1939 р. та політично-правове обґрунтування приєднання західноукраїнських земель до СРСР-УРСР шляхом проведення Народних Зборів Західної України 26-28 жовтня 1939 р. у Львові. Са