Розділ II. Створення та функціонування київської історико-економічної школи.
2. 1. Становлення наукової школи (1903 – 1911).
До найважливіших проблем історичної науки відноситься з’ясування змістового
наповнення терміну наукова школа, та власне, причина появи самобутніх наукових
шкіл в XIX – на початку XX століття. Незважаючи на те, що словосполучення
“наукова школа” доволі часто вживається в українській історичній науці,
проблема визначення цього поняття залишається відкритою. За твердженням
українського дослідника Г. І. Мернікова: “Поняття “наукова школа” в
історіографії до останнього часу залишається не в повній мірі з’ясованим
феноменом еволюції історичної освіти та науки в Україні” [67 Мерніков Г. І.
Назв. праця. – С. 2.]. За таких умов доволі актуальними стають заклики
“...свідомо відкинути всі переваги, які надає вченому “анархістська”,
неконтрольована ситуація з “науковими школами.” [68 Ващенко В. Лекції з історії
української історичної науки другої половини XIX – початку XX століття (М. І.
Костомаров, В. Б. Антонович, М. С. Грушевський). – Дніпропетровськ, 1998. – С.
120.].
Власне, термін наукова школа може стати предметом самостійного дослідження, ми
спробуємо дослідити лише один аспект цієї проблеми. Школа М. В.
Довнар-Запольского відноситься до “класичних”, найбільш простих за своєю
структурою наукових шкіл, для яких характерною є зв’язка вчитель – учні,
сутність такої школи ми і будемо з’ясувати. Перша і основна риса “класичної”
школи полягає в тому, що така школа формується навколо свого лідера-вчителя.
Оскільки школи такого типу формуються здебільшого в вищих навчальних закладах,
то зв’язка вчитель – учні є природною [69 Ланге К. А. Класические и современные
научные школы и научно исследовательские обединения // Школы в науке. – М.,
1977. – С. 267.]. Наступною компонентом є спільна проблематика досліджень [70
Калакура Я. Українська історіографія: теоретико-методологічні засади та основні
етапи розвитку // Історичний журнал. – 2003. – № 1. – С. 102.]. Насправді це
означає наявність однієї чи кількох дослідних програм, що розробляються або
послідовно одна за іншою, або паралельно [71 Ярошевский М. Г. Логика развития
науки и научная школа // Школы… . – С. 33.]. Тобто одна й та ж сама школа може
досліджувати кілька проблем, від цього вона не перестає бути школою. Завдання
дослідника систематизувати її науковий спадок, визначити основні напрямки
наукових досліджень школи. Російський вчений С. П. Рамазанов вказав на
доцільність використання для осмислення еволюції методологічних течій в
історичній науці не категорії “парадигма”, а поняття “науково-дослідна
програма”. Дослідник зазначає, що остання на відміну від парадигми “...
создаётся в рамках философской системы, задавая определенную картину мира,
базисные положения научного объяснения и организации знания, условия его
достоверности, но которая не тождественна философской системе, являясь
средством перехода от общемировоззренческих принципов и раскрытию связей и
явлений эмпирического мира, заключая в себе характеристику предмета и метода
исследования и – возможность возникновения на своей основе ряда научных теорий”
[72 Рамазанов С. П. Методологический кризис в российской историографии начала
XX века. (Сущность и основные этапы): Дис. ... д-ра. ист. наук. – Томск, 1995.
– С. 64.]. На нашу думку, термін науково-дослідна програма є ключовим для
аналізу наукового доробку школи.
Однією з основних ознак наукової школи вважають “єдині методологічні принципи,
концепції” [73 Колесник І. І. Українська історіографія XVIII – початок XX ст. –
К., 2000. – С. 39.]. Приналежність до певної школи передбачає певний консенсус
професійну одностайність, узгодженість теоретичних засад, спільність оцінок [74
Добреньков В. И. Кравченко А. И. Социология: В 3 т. Т. I: Методология и
история. – М., 2000. – С. 325.]. Звичайно, не слід абсолютизувати цю єдність,
представники школи не завжди слідують ідеям які в ній панують. З цього приводу
сучасний український дослідник Г. Д. Казьмирчук пише: “Не завжди (і це добре)
колишній учень копіює свого вчителя. Якщо це так, то є гарантія розвитку не
тільки самого учня, а й удосконалення методів, прийомів учителя, які є
домінуючими в школі, гарантія всеохоплюючого дослідження проблеми, що
розробляється вчителем, основи школи” [75 Казьмирчук Г. Д. Декабристознавча
школа Київського університету на зламі ХХ – ХХІ ст. // Історичний журнал. –
2003. – № 1. – С. 107.].
Також представники школи за однією з ознак мають гуртуватися навколо певної
організаційної структури (кафедри, наукового товариства, історичного часопису)
[76 Колесник І. І. Українська історіографія XVIII – початок XX ст. – К., 2000.
– С. 39.], тобто обов’язковим є наявність певних формальних стосунків між
вчителем та учнями [77 Оглоблин О. Буржуазна... . – С. 174.]. В цьому контексті
слід зазначити що надзвичайно важливу роль в формуванні школи відіграє
спілкування, як між вчителем і учнями так і учнів між собою. Таке спілкування є
важливим аспектом становлення науковця, крім того воно також є джерелом нових
ідей. Російський вчений М. Г. Ярошевський стверджує: “Школа – это прежде всего
“посвящение в науку”, усвоение ее концептуального и методологического аппарата,
ценностных ориентаций и категориального строя” [78 Ярошевский М. Г. Логика
развития науки и научная школа // Школы… . – С. 90.]. Власне мета спілкування
вчителя з учнями дати “школу” в цьому сенсі слова. Важливу роль відіграє також
неформальне спілкування, під час цього спілкування передається стиль мислення
вчителя.
Американський соціолог науки Д. Раветц пов’язує вин
- Київ+380960830922