РОЗДІЛ 2
ЗОВНІШНЬОТОРГОВЕЛЬНА ПОЛІТИКА КРАЇН З ПЕРЕХІДНОЮ ЕКОНОМІКОЮ УМОВАХ ІНТЕГРАЦІЇ ДО ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ
Специфіка у трактуванні країн Центрально-Східної Європи (ЦСЄ) як партнерів Європейського еконоічного співтовариства з'явилася у 1962 р., коли Рада міністрів прийняла програму заходів у сфері торговельної політики. Тоді було окреслено групи країн з огляду на їх ставлення до ГАТТ. Країни Центрально-Східної Європи були віднесені до таких, які не є членами угоди і не керуються її засадами. Іншим чинником, котрий обмежував лібералізацію у відносинах ЄЕС із країнами регіону, було тривале невизнання Спільноти організацією Раду економічної взаємодопомоги (РЕВ).
Часткове зближення між ЄС та країнами ЦСЄ простежується на зламі 1960-х і 1970-х років шляхом укладення двосторонніх торговельних угод. Однак від середини 1970-х років знову зростає рестрикційність політики ЄЕС щодо країн регіону, зокрема це укладення ряду секторних угод щодо обмеження експорту [125, c.90].
Період бездоговірних відносин закінчився у 1988 р., коли було підписано спільну декларацію про нормалізацію відносин, яка відкрила шлях до підписання широкого спектру двосторонніх Угод між Європейською Спільнотою та окремими країнами Центрально-Східної Європи. У 1990 р. було укладено угоди про торгівлю й економічну співпрацю з метою скасування кількісних обмежень в імпорті промислових товарів, урегулювання імпорту продукції сільського господарства і зниження митних бар'єрів із країнами Центрально-Східної Європи, а наприкінці 1991 р. розпочато підписання угод про асоціацію (спочатку з Польщею та Угорщиною, а потім і з іншими країнами, завершуючи країнами Прибалтики та Словенією). Упровадження перехідних угод відбувалося впродовж 1993 - 1997 рр. Через два роки ці угоди було замінено Європейськими угодами [125, c.108].
На початку 90-х рр. ЄС не був готовий до розширення, однак розпочав плідну діяльність з підтримки процесу реформування економіки і підготовки країн до можливого членства. Основним інструментом такої підтримки стала програма PHARE, покликана забезпечити технічну підтримку в багатьох сферах інституційних реформ (включаючи розвиток і стимулювання торговельної сфери), а також фінансувати окремі проекти (хоча спочатку фонди програми не могли використовуватись як інвестиції). Розпочавши з Угорщини та Польщі, незабаром програма поширилась іще на 13 країн Центрально-Східної Європи та Балтії [47, c.492].
Три основні фактори визначили основні напрями реформування зовнішньоторговельної політики країн Центрально-Східної Європи та Балтії на початку 90-х [39, c.51]:
- необхідно було завершити реформування успадкованої й неефективної соціалістивної системи економіки;
- реформування зовнішньої торгівлі було невід'ємною складовою загального реформування і лібералізації економіки;
- зміни міжнародних зобов'язань (членство в міжнародних організаціях, міжнародних торговельних угодах укладених у цей період) значно обмежували простір для маневрів у торговельній політиці.
У цілому досвід країн Центрально-Східної Європи дозволяє виділити два типи проведення ними торговельної політики протягом минулої декади:
1. Торговельна політика країн, експорт та імпорт яких протягом 1990-х рр. зросталис дуже швидко, навіть у деяких випадках утричі. Це стосується Польщі, Угорщини, Чеської Республіки, Словаччини, Словенії та, можливо, Румунії. За винятком Румунії та деяких винятків щодо Словаччини, ці країни здійснили швидкі та ефективні реформи в більшості сфер, що необхідні для побудови ринкової економіки. Лібералізація торгівлі, прозахідна її переорієнтація та прискорена реструктуризація простимулювали процес, що забезпечує позитивні показники економічного зростання сьогодні.
2. Торговельна політика, проведення якої ускладнювалося розривом торговельних зв'язків та виробничих відносин у рамках СРСР чи громадянською війною, чи/та внутрішніми економічними кризами. У цій групі країн, що включає Албанію, Боснію та Герцоговину, Колишню Югославську Республіку Македонію, а також Болгарію та Хорватію, торгівля у найкращому разі зростала помірно протягом 1990-х рр., причому менше наприкінці періоду, ніж на його початку. У більшості цих країн реформи були проведені з набагато меншим успіхом, ніж в країнах першої групи.
З огляду на те, що країни Вишеградської групи (Польща, Угорщина та Чехія) були найбільш успішними у реформуванні зовнішньоторговельної сфери в умовах інтеграції до ЄС, в цій роботі розглядається їхній досвід, а також аналізуються можливості його адаптації до укранських реалій. Водночас, у процесі розроблення рекомендацій щодо використання досвіду цих країн у процесі реформування зовнішньоторговельної політики України буде враховано національної економіки, значно більшою мірою інтегрованої у колишній радянський простір, ніж інші країни Центрально-Східної Європи.
2.1.Забезпечення національних економічних інтересів країн з перехідною економікою на зовнішніх ринках
Політика реалізації національних економічних інтересів країн Центрально-Східної Європи на зовнішніх ринках включала увесь комплекс фіскальних, комерційних та валютно-курсових заходів, а також більш специфічних у формі прямої підтримки експортерів, удосконалення системи кредитування експорту, покращення доступу експортерів до інформації, надання консультацій фірмам з метою пошуку партнерів за кордоном та ін. У результаті ця політика стала важливою складовою трансформаційної стратегії цих країн у напрямі демонополізації та лібералізації зовнішньої торгівлі, прискорення процесу приватизації та приведення рівня внутрішніх цін у відповідність зі світовим.
На формування політики стимулювання експорту країн Центрально-Східної Європи суттєво вплинули зовнішні обмеження, зумовлені їх членством у СОТ та ОЕСР, угодами про преференційну торгівлю, а також зобов'язаннями, набутими ними в процесі інтеграції до ЄС.
Так, Уругвайський раунд переговорів в рамках ГАТТ знизив митні тарифи та заборонив використання нетарифних б