РОЗДІЛ 2
КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ДІЯЛЬНОСТІ ФЕДЕРАЦІЇ ГРЕЦЬКИХ ТОВАРИСТВ УКРАЇНИ
2.1. Основні етапи формування та організаційно-правові основи утворення асоціації грецької національної меншини України
Фундаментальні соціально-політичні реформи в Україні, що почалися в кінці XX століття - перехід до ринкових відносин в економіці, створення демократичних інститутів в політичній сфері, сприяли зростанню громадської активності членів української спільноти та змінили характер розвитку громадянського суспільства в Україні. Формування останнього тісно пов'язано зі становленням об'єднань громадян, як особливих соціально-правових інститутів, які дають змогу оптимального забезпечення реалізації та захисту основних прав і свобод людини і громадянина. Це обумовлено тим, що саме за допомогою об'єднань громадян людина може реалізовувати значну частину своїх прав, захистити свої інтереси. Тому , на сучасному етапі розвитку громадянського суспільства в Україні, головним завданням громадських організацій має стати сприяння гармонізації відносин між особою і державою.
Право на свободу об'єднання - одне з невід'ємних прав, закріплене в "Загальній декларації прав людини" (1948), "Міжнародному пакті про громадянські та політичні права" (1966), "Декларації про права осіб, що належать до національних або етнічних, релігійних і мовних меншин" (1992), "Рамковій конвенції про захист національних меншин" (1995) та інших міжнародних актах. Зокрема, стаття 20 "Загальної декларації прав людини" встановлює: "Кожна людина має право на свободу мирних зборів і об'єднань. Ніхто не може бути примушений виступати до будь-якого об'єднання" [121, с. 31 - 36]. Частина 1 ст. 22 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права передбачає, що кожна людина має право на свободу асоціації з іншими, включаючи право створювати профспілки, і вступати до них для захисту своїх інтересів [122, с. 37 - 55]. "Декларація ООН про права осіб, що належать до національних або етнічних, релігійних і мовних меншин" наголошує, що держава охороняє самобутність меншин, заохочує створення умов для такої самобутності, визначає основні права національних або етнічних меншин, до яких відносить і право створювати свої асоціації і підтримувати зв'язки з громадянами інших країн, з якими їх єднає походження, історія, мова, культура, релігія [123].
Особливого значення в сучасному європейському правовому регулюванні має "Рамкова конвенція про захист національних меншин". В статтях цього документу викладено найновіші досягнення європейської науки, права і політики в галузі захисту прав національних меншин. В контексті дисертаційного дослідження принциповими є норми вказаного документу, які фіксують спеціальні позитивні права національних меншин, а саме: право кожної особи на свободу мирних зборів, свободу асоціацій, свободу виявлення поглядів, свободу думки, совісті та релігії, право кожної особи сповідувати свою релігію, переконання і створювати релігійні установи, організації та асоціації [124]. Дана конвенція ратифікована Україною 9 грудня 1997 року.
Таким чином, конституційно-правові засади формування організаційних форм національних меншин в Україні базуються на існуючих міжнародних та європейських правових стандартах.
На нашу думку, розгляд сучасних нормативно-правових актів України, що регламентують правовий статус об'єднань громадян та порядок їх формування, є предметом самостійного дослідження, у зв'язку з цим відповідно до загальних положень теорії конституційного права є очевидним, що процес будь-якого правового регулювання формування об'єднань громадян містить у собі:
1. Діяльність нормотворчих органів держави, що пов'язана з виробленням юридичних положень і визначенням юридичних засобів забезпечення їхньої діяльності.
2. Діяльність безпосередніх учасників суспільних відносин, спрямована на пошук і залучення засобів правового регулювання, з метою узгодження свого поводження з нормами, принципами, цілями і призначенням права.
Вищезазначене показує, що дослідження основних положень правової регламентації суспільних відносин, пов'язаних з реалізацією громадянами права на об'єднання, а також розвиток і удосконалювання правового статусу громадських організацій, на думку дисертанта, необхідно розглядати в історико-аналітичному аспекті.
Так, в кінці XIX - початку XX століття в Російській імперії, в умовах підйому промислового виробництва, розвитку ринку, активізації суспільних процесів існувала значна кількість громадських об'єднань, різних за формами та напрямками діяльності, але єдиного спеціального акту, який би регламентував їхній правовий статус, не існувало. Дозволи на створення різних товариств, братств, спілок, кас і т.д. видавалися Міністерством внутрішніх справ і Міністерством фінансів Росії. У свою чергу, товариства, створені без відповідного дозволу, визнавалися таємними і, отже, злочинними. Насамперед це стосувалося різних політичних товариств, політичних партій і спілок і ін. [125].
Першим кроком до заповнення правової прогалини в цьому аспекті став циркуляр Міністерства внутрішніх справ № 18 від 26 квітня 1905 року, в якому міністр делегував своє право реєстрації товариств губернаторам і градоначальникам. Це стосувалося насамперед благодійних товариств; громадських зборів і клубів; художніх об'єднань і гуртків; товариств тверезості; спортивних товариств (т. з. товариства неполітичного характеру) [126].
Необхідність в правовому регулюванні діяльності багаточисельних на той час об'єднань громадян, на нашу думку, пов'язана насамперед з об'єктивними потребами держави здійснювати контроль над процесами громадської активності мешканців імперії, стимулюючи тим самим розвиток і діяльність неполітичних організацій, та при цьому не дозволялась поява об'єднань громадян, чия діяльність могла бути спрямована на підрив самодержавства.
Разом з тим, загострення соціальної напруженості, посилення робочого руху на більшій частині території імперії, особливо