РОЗДІЛ 2
Містично-філософська складова духовного досвіду Середньовіччя
2.1. Духовний досвід Середньовіччя: історико-філософська специфіка
Людська природа побудована таким чином, що складається за своєю суттю з двох
протилежностей, які гармонійно поєднані між собою – це духовна та матеріальна
константи. В ході еволюції людини кожна з них рівноцінно розвивалася, створюючи
свій власний шлях розвитку, який був виражений у досвіді – матеріальному чи
духовному. Кожен з них в однаковій мірі є повноцінним та важливо значимим в
історії людства. Специфіка людської здатності така, що весь здобутий досвід
акумулюється в певне знання і передається далі. Слід відзначити таку
особливість, що «еволюція людини спочатку спрямована на оволодіння матеріальним
світом через розум» [59, с.9]. Матеріальне вираження досвіду здійснюється
людиною в уречевленні свого життєвого горизонту. Паралельно з цим процесом
«духовне починає жити своїм власним життям, підносячись над матеріальним.
Зокрема, вже у давнину (в Юдеї, Індії, Китаї, пізніше в християнстві) виникає
рух аскетичного життя, яке було здатне найкращим способом урятувати від
руйнування, розвинути та зберегти духовний рівень та постійний зв'язок з
піднесенням містичного відчуття безконечного духу» [там само, с. 9]
Духовна реальність, як особлива складова Всесвіту та людини зокрема являється
тією частиною, яка в значній мірі є формотворчою для людської істоти. Особливо
в епоху Середньовіччя духовній стороні людини приділялась увага не лише як
складовій, а й причині буття самої людини. Саме завдяки їй людина є людиною. Її
відмінність від природи полягає у тому, що людина одночасно є подібною до Бога
і володіє тварністю. Ця розщепленість людської природи (духовна та природна
сутність людини) є джерелом буття людини, оскільки поєднання цих двох
субстанцій відрізняє її від чисто духовних істот (ангелів, Бога) та чисто
природних (тварини, рослини, тощо).
Нас цікавить природа, структура та функції духовного досвіду. Наприклад, О. Ф.
Лосєв його називає вищим синтезом або світоглядом і зазначає з цього приводу:
«світогляд, який охоплює весь світ, всю природу та людину, всі явища, які
відбуваються в ньому та в ній: світогляд, який не задовольняється однією якоюсь
науковою галуззю, але який підпорядковує все одній керуючій ідеї, який змушує
все жити гармонійним, позбавленим протиріч життям. Вищий синтез є синтез науки,
релігії, мистецтва та філософії. Вищий синтез є синтезом всього, що утворює
собою духовне життя людини» [69, с. 14]. Вищий синтез кожної епохи має свої
особливості, домінування тієї чи іншої компоненти в залежності від ступеня
еволюції та розвитку суспільства; «вищий синтез не предмет, що залежить від
індивідуального вибору; він обов’язковий для всіх». Отже, наше завдання полягає
в тому, щоб дослідити цей «вищий синтез» епохи Середньовіччя.
До сфери духовного досвіду інші дослідники також здебільшого відносять науку,
культуру, філософію, релігію, мистецтво. Деякі дослідники відносять літературу,
моральність, з релігії виділяють містику. Таким чином під духовним досвідом ми
розуміємо внутрішньо-інтелектуальну роботу людини, результатом якої є
самовираження людського «Я», відповідно до природи цієї здатності людини, а
продуктом є створення матеріально-духовного світу, який являється духовною
реальністю. Тобто духовну реальність утворюють актуалізовані потенції
духовно-інтелектуальних можливостей і прагнень людини. Як приклад ми наведемо
такі артефакти людської культури як письмо, архітектура, музика і т.д.
Духовний досвід середньовічного суспільства накопичувався у тогочасних
університетах, монастирях, школах. Вважають, що університет був носієм,
головним чином схоластичної філософії, яка виступала переважно
раціоналізованою, логіко-гносеологічною доктриною християнства, в той час як
чернецтво формувало передусім спосіб духовної причетності до Бога, тип
безпосереднього експериментального пізнання останнього, містичного єднання з
Ним. [Проте, слід наголосити на відносності (або умовності) такого розподілу].
“Духовний досвід” (проба) – це сприйняття, що передбачає “зсув свідомості”
(Гадамер) і супроводжується “конструюванням нового істинного предмета”
(Гегель). Духовний досвід Середньовіччя увібрав в себе зміни світогляду під
впливом християнства, що відбивали нове розуміння призначення людини і смисла
історії людства.
Вищевказані сфери людської діяльності розвивалися відповідно до запитів
інтелектуально-духовних потреб людини. В залежності від історичного часу та
епохи у людини були виражені більшою мірою, ті чи інші потреби, що впливало на
розвиток окремих сфер. Але в пізнанні світу людина керувалася як раціональними
методами, так і ірраціональними. В залежності від того, який з них домінував,
духовний досвід часу формував своє змістовне наповнення. Часто ірраціональний
момент в свідомості середньовічної людини настільки переважав, що фактично
людина наповнювала свою екзистенцію виключно духовною реальністю. Таке гостре
екзистенційне відчуття мали не всі середньовічні люди. Головними носіями
духовної реальності були монахи, які жили в монастирях. В силу релігійної
заангажованості основної маси населення духовна реальність сформувала
буденно-побутову свідомість пересічної середньовічної людини. Для того, щоб
охарактеризувати духовний досвід Середньовіччя та відстежити в ньому місце
містичного, нам потрібно звернутися до соціально-політичного, економічного та
культурно-філософського контексту епохи.
Взагалі питання визначення тривалості періоду Середньовіччя і до цього часу
викликає дискусії дослідників. Загальноприйняті часові рамки епохи с
- Київ+380960830922