РОЗДІЛ 2. ПОНЯТТЯ "ІНДІГЕНІЗАЦІЯ" ЯК МЕТОДОЛОГІЧНИЙ ІНСТРУМЕНТ ДОСЛІДЖЕННЯ СУЧАСНИХ ПРОЦЕСІВ ПОЛІТИЧНОЇ МОДЕРНІЗАЦІЇ
2.1 Онтологічні передумови виникнення феномену індігенізації
Формування індігенізаційного підходу в процесі розвитку сучасної теорії політичної модернізації є наслідком того "глухого" кута, в якому опинились модернізацій на теорія і практика вже у 70-ті - 80-ті рр. ХХ ст. Саме тоді виявилась неспроможність існуючих концептуально-методологічних підходів пояснити ті суперечності і конфлікти, що наочно постали в країнах не-західного світу. Вони продемонстрували неможливість застосування універсальних критеріїв до аналізу та побудови стратегії модернізації в умовах коли, назрів та відбувся вибух колективної ідентичності в суспільствах, що модернізуються.
Усі країни проходять або намагаються пройти стадію так званої модернізації і цей шлях, його особливості, концепції позначаються на подальшій долі багатьох поколінь у суспільствах, що прагнуть цих змін, змагаються за пошук найефективнішого напряму трансформації. На межі XIX - XX століть в Латинській Америці була спроба повної переробки цілої низки країн цього континенту й перетворення їх у складову частину Заходу. Це робилося двома способами. По-перше, за допомогою масової європейської імміграції передбачалося перенести Європу, так би мовити, в "готовому вигляді" на американський ґрунт; по-друге, здійснення плану освіти населення в сцієнтистсько - позитивістському дусі повинне було привести до повної переробки свідомості. Це була програма тотальної перебудови сформованої дійсності континенту, починаючи з генетичних основ і закінчуючи свідомістю, програма тотальної європеїзації, спроба створити штучним шляхом ситуацію взаємного стимулювання соціально-економічних і соціокультурних умов модернізації, що була на Заході. З часом стало очевидним, що це була утопія, утопія модернізації, ототожненої з вестернизацією, утопія тотальної європеїзації неєвропейського світу. Розведення понять "модернізація" й "вестернізація" уже саме по собі має колосальне значення. Адже Захід тривалий час робив усе можливе, щоб у масовій свідомості обидва терміни стали синонімами. За такою логікою виходило, що зміни й реформи можливі тільки в тому випадку, якщо вони орієнтовані в західному ключі й копіюють західні зразки. Альтернативою західної моделі поставала стагнація, архаїзм, консерватизм, неефективність, відсутність динаміки.
Таким чином, Захід домагався своєї цивілізаційної мети - нав'язати іншому світу ті рамки, закони, критерії, які освоєні їм самим і забезпечують умови для його подальшого процвітання. Економічний аспект специфіки такого бачення процесів світового розвитку добре висвітив відомий німецький теоретик економічної науки XIX в. Ф. Ліст [175]. Він доводив, що країни, що вже давно йдуть шляхом ринкової (ліберальної) економіки, незмінно виграють від сприйняття цієї моделі країнами, що мали інші господарські моделі. Ліберальна відкритість країн двох суспільств вигідна тій системі, яка має більш розвиту ринкову інфраструктуру. Ті держави, що з якихось причин розвивали свою економіку на іншій основі, у випадку переходу до ринкового лібералізму приречені на залежне положення відносно більш ринково "просунутих". Таким чином, Заходу вигідно економічно нав'язувати ліберальну економічну модель, тому що в цьому випадку він гарантовано одержує колосальні економічні і політичні переваги. Відкрита економіка виступає важливим фактором розвитку соціальної системи, проте, водночас вона створює загрозу для національного суверенітету держави з менш розвинутими ринковими відносинами. Захист державного суверенітету, за Ф.Лістом, не означає необхідності консервації економічного механізму, ізоляціонізму. Ліст пропонує менш розвинутим країнам для модернізації і боротьбі з могутніми конкурентами концепцію "автаркії (незалежності) великих просторів", яка описує економічний механізм "модернізації без вестернизации".
У цьому плані становлять інтерес і міркування про відносини "глобального надсуспільства" (західного світу, очолюваного США) і іншого людства відомого філософа, соціолога і політолога А. Зинов'єва [176]. Він справедливо підкреслює, що головна мета такого суспільства - панування над іншими країнами. Проведена ним вестернізація реально спрямована на доведення країн, схильних до некритичного запозичення нав'язуваних їм Заходом моделям розвитку життя, до стану, коли вони втрачають здатність до самостійного існування, така політика має на меті зробити їх придатком, донором "глобального співтовариства". Воно може надавати економічну допомогу країні-донору, але лише в тій мері, у який це сприяє руйнуванню її економіки, втраті економічної самостійності і безпеки; разом з тим, ця допомога рекламуються як порятунок країни від недоліків її колишнього способу життя.
Суспільній свідомості довгий час пропонувалася й пропонується іноді дотепер дуальна схема: на одній стороні - реформатори, прихильники змін, на іншій - консерватори, завзяті прихильники минулого. Поки рівняння буде вирішується таким чином, певна істотна підтримка "реформаторам-західникам" забезпечена. Парадокс сучасного розвитку полягає у тому, що "Не-Захід бачить західним те, що Захід бачить універсальним" [9, с. 91]. Західний універсалізм спирається на твердження про необхідність засвоєння усіма людям світу західних цінностей, культури, інститутів, через те, що саме це є втіленням найраціонального, найсучасного мислення людства. Захід різниться з іншими цивілізаціями особливим характером своїх духовних цінностей та суспільних інститутів. Серед них найбільш помітними є західне християнство, плюралізм, індивідуалізм і верховенство закону, які дозволили Заходу створити сучасний світ, здійснити світову експансію і перетворитися в об'єкт заздрості інших країн [9, с. 512].
Теорії соціального розвитку взагалі і концепції модернізації зокрема, відіграли значну роль у формуванні сучасного світового співтовариства. В їх рамках виявлено о