РОЗДІЛ 2
ПРАКТИКА МІЖНАРОДНОГО ПРАВОНАСТУПНИЦТВА В РАМКАХ СНД
2.1. Практика СНД щодо правонаступництва міжнародних договорів
У зв'язку з припиненням існування СРСР постала проблема правонаступництва щодо міжнародних договорів, учасником яких був останній. Труднощі, з якими зіткнулися держави-наступниці у царині міжнародних договорів, - це велика кількість міжнародних договорів, учасником яких був СРСР. Відомості щодо чисельності останніх, які були укладені СРСР і чинні на момент його розпаду, значною мірою різняться: від 10 тис.[204, 219]159 до понад 16,5 тис. договорів, 600 із яких є багатосторонніми[360]160. Іншим показником майбутніх труднощів колишніх республік Союзу РСР стосовно визначення режиму й порядку наступництва щодо міжнародних договорів держави-попередниці стала відсутність чинних кодифікованих джерел, які б нормативно врегульовували це питання. Основні проблеми правонаступництва держав щодо договорів регулюються договірними нормами Віденської конвенції про правонаступництво держав щодо договорів 1978 p., яка на момент розпаду ще не набрала чинності. Проведене в Конвенції розмежування між новими незалежними державами й іншими державами-наступницями дуже важливе, адже залежно від цього виникають різні наслідки процесу наступництва щодо міжнародних договорів. Стосовно нових незалежних держав норми Конвенції 1978 р. передбачають принцип tabula rasa. У всіх інших випадках за цим документом застосовується принцип, відповідно до якого раніше підписані договори залишаються в силі [180]161.
Вирішення питання у рамках СНД. Вже при створенні СНД колишні республіки взяли на себе зобов'язання, що випливають для них з міжнародних договорів та угод, учасником яких був СРСР. Так, спочатку три країни (Росія, Україна та Бєларусь), утворюючи СНД, проголосили гарантування міжнародних зобов'язань за договорами колишнього Радянського Союзу [341]162. Згодом інші колишні суб'єкти СРСР, приєднавшись до Угоди про створення Співдружності, погодились на обов'язковість для себе всіх договорів та угод, укладених Союзом [250]163. Подібні положення містилися й в Алма-Атинській декларації. Вони підтверджували, що всі держави - учасниці СНД вважають себе рівноправними правонаступниками СРСР і дотримуються принципу pacta sunt servanda [5]164. Таким чином, принципове ставлення країн-правонаступниць до всього обсягу прав та обов'язків колишнього Союзу РСР було задекларовано вже на початкових етапах.
Подальший процес правового регулювання питань правонаступництва щодо міжнародних договорів проходив у царині спільних дій. Зокрема, створена для вирішення питань, пов'язаних з координацією діяльності держав Співдружності в галузі спільних інтересів [329]165, Рада Глав держав СНД 20 березня 1992 р. зібралась на чергове засідання в м. Києві. На порядку денному ставився розгляд комплексу питань щодо правонаступництва стосовно договорів, які становлять взаємний інтерес, державної власності, архівів, боргів та активів колишнього Союзу РСР. За результатами зустрічі було прийнято Рішення, відповідно до якого всі держави-учасниці Співдружності Незалежних Держав визнавались рівними правонаступницями прав та обов'язків колишнього Союзу РСР (п. 1)166. Цим же документом було вирішено створити спеціальний орган з питань правонаступництва - Комісію для проведення переговорів та підготовки пропозицій з вирішення низки питань, пов'язаних із правонаступництвом щодо договорів, державних власності, архівів, боргів та активів СРСР (далі - Комісія з правонаступництва). Комісія мала формуватись з повноважних представників країн-правонаступниць (по одному від кожної держави-учасниці). До її складу могли включатись до п'яти заступників повноважного представника та необхідна кількість експертів. Рішення даного органу приймаються консенсусом; делегація кожної країни має один голос [273]167.
За результатами роботи Комісії з правонаступництва державами - учасницями СНД був визначений загальний підхід до вирішення питання щодо правонаступництва стосовно договорів колишнього СРСР. Основні його напрямки містилися у підписаному 6 липня 1992 р. Меморандумі про взаєморозуміння з питань правонаступництва щодо договорів колишнього СРСР, які становлять взаємний інтерес [192]168. Зокрема, зазначалось, що вирішення питання про участь у багатосторонніх міжнародних договорах колишнього Союзу РСР не потребує спільних рішень або дій держав - учасниць СНД. А відтак, це покладалось на самостійне вирішення кожною державою, відповідно до принципів і норм міжнародного права та специфіки кожного конкретного випадку, характеру і змісту того чи іншого договору (п. 1). Такий підхід був обумовлений вимогами принципу невтручання. Щодо договорів про кордони та прикордонні режими, учасниками констатовано, що такі договори мають залишатися чинними для тих держав, чиїх територій вони стосуються. Відповідні держави - учасниці СНД мають підтвердити свою участь у згаданих договорах (п. 3). Проте, сторонами було виділено окрему категорію двосторонніх угод, що потребували прийняття спільних рішення або дій з боку тих держав, до яких такі договори застосовні. До них відносились договори, що зачіпали інтереси двох і більше (але не всіх) держав - учасниць Співдружності. У підґрунтя спільних дій було покладено метод переговорів і пошуків взаємоприйнятних рішень як такий, що прийнятий у міжнародній практиці (п. 2). Загалом же до таких договорів належали угоди у сферах роззброєння, ядерної зброї, контролю над озброєннями.
Настанови, закріплені державами - учасницями СНД у Меморандумі, загалом відповідають нормам міжнародного права. Так, Віденською конвенцією 1978 р. визначаються (а) договори, чинні на момент правонаступництва щодо всієї території держави - попередниці, й (б) договори, чинні лише стосовно частини території. В залежності від цього визначається й чинність таких договорів після правонаступництва: діятимуть щодо всіх держав-правонаступниць або щодо держави, чиєї території стосувалися такі договори (ч. 1 ст. 34). Отже, принципи, закріплені у