Розділ 2
Еволюція взаємин ЄС та США в системі міжнародних та трансатлантичних відносин в
постбіполярний період
2.1. Основні тенденції розвитку трансатлантичних відносин в постбіполярний
період
В 90-ті рр. ХХ ст. США та Європейський Союз, як дві наймогутніші потуги у сфері
економіки, політики та безпеки, вступили до нового етапу співробітництва:
практично всі процеси, що відбуваються зараз в світі, знаходяться у сфері їхніх
інтересів. Стосунки між партнерами визначаються як економічними, так і
політичними вимірами: дотримання спільних принципів демократії і ринкової
економіки, гарантування спільної безпеки через двосторонні та багатосторонні
механізми (ООН, НАТО, ОБСЄ, ОЕСР, СОТ). З іншого боку, саме у цей період
виразнішими стають розбіжності інтересів та поглядів, все частіше відносини
затьмарюються протилежними позиціями з багатьох міжнародних та двосторонніх
проблем, що дає підстави для песимістичних прогнозів щодо неминучого зіткнення
Західної Європи та США. Так, у своїй статті “Майбутнє зіткнення Європи та
Америки” американський дослідник В.Пфафф зазначає, що “Європейський Союз - це
єдиний міжнародний актор, здатний кинути серйозний виклик Сполученим Штатам, і
найбільш вірогідно він буде змушений це зробити, навіть проти власної волі”
[246, с.1]. В постбіполярний період відбулася суттєва еволюція системи
трансатлантичних відносин, які, на нашу думку, знаходяться під впливом трьох
основних чинників: трансформації системи міжнародних відносин, розвитку
європейських інтеграційних процесів та взаємопов‘язаних процесів глобалізації
та регіоналізації міжнародних відносин.
Безумовно, визначальним є системний вплив на природу трансатлантичних відносин,
оскільки саме їх становлення, в сучасному розумінні, проходило в умовах
формування біполярної системи міжнародних відносин та блокового протистояння.
Основи тісного економічного та військово-політичного союзу між США та країнами
Західної Європи формувалися в перші повоєнні роки, коли розподіл світу на два
блоки та послаблення економічних позицій країн Західної Європи внаслідок Другої
світової війни примусили європейців прийняти американське лідерство.
Розстановка сил, що склалася в системі міжнародних відносин, призвела до
становлення Вашингтона як лідера блоку. В цей період атлантичні відносини
характеризувалися безумовною асиметричністю: гегемонією США та підкоренням
їхнім глобальним інтересам інтересів партнерів по блоку, що було розцінено як
свідчення в певній мірі “вассалізації” Західної Європи [117, с.14], якій в
біполярній системі міжнародних відносин відводилася другорядна роль. З свого
боку, в умовах загострення протиріч з радянським блоком та неможливості країн
Європи претендувати на активну самостійну роль, залучення США до "оборони
Європи" розглядалося ними як, безумовно, необхідне.
Закріплення біполярної системи та наявність зовнішньої загрози сформувало
Атлантичну спільноту та стало точкою відліку в стосунках США-Західної Європи,
так само й структурні трансформації кінця 80-х рр. – початку 90-х рр.,
перерозподіл в існуючому на протязі десятиліть балансі сил відіграли вирішальну
роль у еволюції трансатлантичних відносин та переході співробітництва на якісно
новий рівень.
Закінчення “холодної війни”, розпад соціалістичного табору та Радянського Союзу
докорінно змінили геополітичну ситуацію у світі. На зміну біполярності з її
чіткими системами координат прийшла нова, більш різноманітна система з новою
ієрархією взаємовідносин між країнами. В цій ситуації все чіткіше проявляються
неспівпадіння у позиціях та розбіжності в інтересах трансатлантичних
партнерів.
В той же час, на нашу думку, спрощенням було б вважати, що відцентрові
тенденції проявилися лише завдяки трансформації міжнародної системи [146,
с.73], оскільки суттєвий вплив мало й становлення суто європейських
інтеграційних проектів, але, дійсно, із зникненням такого цементуючого чинника,
як “радянська загроза”, ті негативні тенденції, що існували в трансатлантичних
відносинах в біполярній системі, були звільнені і набули нового виміру.
Основною відмінністю, що присутня у відносинах США та Західної Європи та
призводить до відцентрових тенденцій, є неспівпадіння позицій щодо характеру
міжнародної системи як на концептуальному, так і на практичному рівнях.
В американських та європейських наукових колах відбувається полеміка з приводу
того, якою є сучасна міжнародна система, чи є світ однополярним: сформувалося
декілька підходів до визначення нового світового порядку. З одного боку, всі ці
концепції виходять з тези про Сполучені Штати, як єдину наддержаву, з іншого
боку, по різному оцінюються виключність та обмеженість прав наддержави та,
взагалі, можливість одноосібного регулювання світових процесів.
Так, прихильники однополярної моделі наполягають на виключних правах та
можливостях США в процесі формування нового світового порядку [102], враховуючи
унікальність ситуації, в якій опинилися США. Дійсно, з розпадом радянського
блоку положення Сполучених Штатів як наймогутнішої потуги в світі лише
зміцнилося, держава займає впливове місце у всіх без виключення сферах - в
політичній, військовій, економічній, технологічній.
Представники іншого підходу [242, с.36] представляють сучасну систему як
перехідну, процес формування нової системи міжнародних відносин відбуватиметься
під впливом, але не диктатом Сполучених Штатів, і в той же час буде визначатися
співробітництвом та конкуренцією Вашингтона з іншими полюсами сили. Сучасна
міжнародна система представляє собою комплекс ознак, притаманних як
однополярній, так і багатополярній системі: взаємодію однієї наддержави та
декіл
- Київ+380960830922