РОЗДІЛ 2
ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ДОСВІД РЕГІОНАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ
У складі 15 країн-членів ЄС налічується понад 160 регіонів. Італія, Іспанія, Німеччина, Бельгія та Австрія мають у своєму складі регіони з тією чи іншою мірою адміністративно-політичної автономії. Поряд з ними є ряд історично сформованих регіонів, які ще не мають, у тому числі через активну протидію центральної влади, навіть обмеженої політичної автономії, як, наприклад, у Великобританії.
Римський договір не передбачав прямого представництва регіональних і місцевих інтересів на рівні Співтовариств. У його преамбулі вказувалося на необхідність "зменшення розбіжностей у рівні розвитку передових і відсталих, чи менш розвинутих регіонів" і на проблему італійського Півдня як на зону "загальноєвропейської відповідальності" [60, с. 155].
У другій половині ХХ століття процес регіоналізації набув нових імпульсів. Йдеться про підвищення ролі регіонів у архітектоніці Європейського континенту, в розвитку європейської інтеграції і загальноєвропейському співробітництві, яке раніше гальмувалося жорстким протистоянням двох систем. Взаємозалежність сучасного світу зумовила високий ступінь спільності цього процесу як для Західної, Центральної і Східної Європи, так і для України.
Водночас кожен окремий регіон по-своєму реагує на виклики часу. Це зумовлено його національними, культурними, історичними, геополітичними, правовими, соціальними і економічними особливостями. Вивчення цих особливостей корисне з огляду на прагнення України стати членом Об'єднаної Європи.
2.1. Ідеологія європейського регіоналізму
Європа регіонів - поняття, що виникло в результаті кризи нації-держави [191, р. 67], тенденції глобалізації економіки і розвитку інтеграційних процесів, а разом з тим і пробудження активності регіональних груп на місцях та загострення "локальної етнічності", яка нівелюється під впливом науково-технічної революції. Суб'єктами всіх цих процесів стали як субнаціональні регіони, узаконені адміністративно-територіальним поділом багатьох країн (департаменти у Франції, землі у Німеччині, області в Італії, фюльке в Норвегії, кантони у Швейцарії і т.ін.), так і регіони, що утворюються в результаті транскордонного співробітництва. В цьому контексті виникає нова реальність, в умовах якої параметри компетенції національних урядів зазнають суттєвих змін, а регіони дедалі наполегливіше вимагають більшого самоврядування і самостійного виходу на міжнародну арену. Особливо виразні ці процеси в галузі інформації, нових технологій та наукових досліджень.
Водночас дедалі очевиднішою стає неоднорідність процесів регіоналізації, що відбуваються на Європейському континенті. В результаті зростання прозорості кордонів уряди стикаються із неконтрольованою ними мобільністю капіталу, трудових ресурсів, товарів, культурних цінностей. Не лише на державному рівні, а й на рівні інтеграційних об'єднань дедалі складніше регулювати вплив транснаціональних корпорацій (ТНК), чий потенціал нерідко перевищує можливості урядів країн, на території яких вони діють. Інші міжнародні економічні, торгівельні і фінансові організації, що діють у системі світового і європейського ринків, намагаються зламати протекціоністські бар'єри і безпосередньо, іноді безконтрольно, взаємодіяти із споживачами. Таким чином, одночасно національні уряди поступилися своїми функціями як на користь ЄС, так і на користь регіональних урядів. "Європа регіонів" особливо яскраво проявляється завдяки зменшенню ролі національної держави [192, р. 189].
У статтях Маастрихтскього договору регіон описується як економічний простір для проведення політики регіонального розвитку (наприклад, коли йдеться про "економічні регіони" як засіб для здійснення державних дотацій (ст. 87.3), зменшення диспропорцій у розвитку між регіонами в рамках "політики соціально-економічної єдності" (ст. 158). Відповідно статус регіону як інституту не був чітко визначений.
Прийняття статусу Комітету регіонів у 1994 році внесло ясність у саме поняття регіону. Воно тлумачиться як "територія, що являє собою очевидну спільність з географічної точки зору, або така територіальна спільнота, де є спадковість і чиє населення розділяє певні спільні цінності й прагне зберегти і розвивати свою самобутність з метою стимулювання культурного, економічного і соціального прогресу" [200, р. 115].
В умовах розвинутого громадянського суспільства в сучасній Європі столиці не можуть не реагувати на потреби і запити регіонів, становище в яких прямо визначає сумарну потужність країни. "Поглиблення розриву між своїми процвітаючими і бідними частинами, - відзначала газета "Financial Times", - не можуть ігнорувати навіть найбагатші в цілому держави" [200, р. 117]. Результатами такої реакції виступають сьогодні в економіці ? становлення загальнодержавної політики сприяння регіональному розвитку, а в сфері державного управління - масштабна децентралізація його функцій з передачею багатьох з них на місця.
У свою чергу, виступаючи зацікавленою стороною в обох цих процесах, регіони дедалі частіше намагаються виступати перед своїми столицями організовано та колективно. Проте їхні конкретні місцеві інтереси відрізняються, що призводить до взаємного суперництва. Отримані регіонами вигоди і переваги не завжди доходять до районів, комун та низових, місцевих органів влади.
Звідси численні неув'язки і перекоси у програмах регіонального розвитку, суперечливість процесу децентралізації, широка варіантність стосунків між столицями і регіонами - від чіткої взаємодії у правовому полі до фаворитизму і рецидивів тактики "поділяй і владарюй".
Розуміння регіону як окремого інституту чи особливого рівня влади досить нове, оскільки більшість європейських держав є унітарними. Введення місцевого самоврядування в цих країнах було прогресивним кроком, спрямованим на вирішення проблем місцевого значення. До 1970-х років Італія була єдиною державою Європи, де органи влади регіонального рівня були виписані в Конституції. В 1970-і