РОЗДІЛ 2
ЛЮДИНА У МОВНІЙ МОДЕЛІ ПОЕТИЧНОГО СВІТУ
ВОЛОДИМИРА САМІЙЛЕНКА
Як відомо, сучасна наукова парадигма семасіології склалася на основі психолого-етимологічного, системно-структурного, культурно-історичного, етнопсихологічного, концептуально-гносеологічного, комунікативно-функціонального підходів до аналізу мовного змісту, розробляння яких сприяло встановленню комплексного міждисциплінарного принципу дослідження значення з урахуванням його антропоцентричності. Це зумовило розгалуження семасіологічної науки та виникнення нових лінгвістичних напрямів: когнітології, функціональної лінгвістики, теорії тексту, психосемантики, комунікативної лінгвістики тощо.
Сучасний етап розвитку семасіології характеризується дифузністю інтерпретації об'єкта - значення, смислу; загостренням уваги до зв'язку мовного змісту з ментальним лексиконом людини, дослідженням семантичної динаміки мовних одиниць у мовленнєвій діяльності, зокрема, конкретної мовної особистості, залученням до інтерпретації значень методик інших наук та галузей лінгвістики: психолінгвістики та нейропсихолінгвістики (О.О. Леонтьєв, О.Р. Лурія, Р.М. Фрумкіна, О.О. Залевська, В.Ф. Петренко, Л.Б. Ітельсон, Дж. Діз, Дж. Келлі, Ч. Осгуд, Дж. Міллер), інтерпретаційної граматики та синтаксису (Дж. Лакофф, Дж. МакКолі, Ч. Філлмор, Р. Лангакр, І.О. Мельчук, Ю.Д. Апресян), логіки та семіотики (Ю.С. Степанов, В.З. Панфілов, Н.Д. Арутюнова, Ю.О. Шрейдер), теорії комунікації (Й.А. Стернін, І.П. Сусов, Н.О. Слюсареві, Г.В. Колшанський, Т. ван Дейк, В. Кінч, Ч. Філлмор, У. Леннерт, Дж. Серл), когнітології (Дж. Лакофф, У. Чейф, А. Вежбицька, В.В. Петров, В.Б. Касевич, О.С. Кубрякова, Ю.Г. Панкрат), філософії та соціології (С. Москвичі, В.С. Степін, П. Бурдьє) [142, 8].
Нова проблематика семасіології пов'язана з гуманізацією її наукової парадигми: у центрі уваги опинилася діяльність людини, що забезпечує їй орієнтацію у світі, його практичне засвоєння, пізнання процесів зовнішньої та внутрішньої суб'єктивної дійсності. Орієнтація лінгвістичної семантики на комунікативну діяльність індивіда і прагматичні чинники ефективності мовлення надали нової якості традиційним проблемам семасіології. Діяльнісно-антропоцентричний підхід до значення спрямував сучасні дослідження на встановлення зв'язку його глибин з культурно-історичним буттям народу, енергетично-психологічним та соціальним його існуванням.
У світлі сучасних наукових досліджень закономірною є увага не тільки до Володимира Самійленка як особистості, а й до вираження людини у його художніх творах, зокрема ліро-поетичних.
Художній текст, як і будь-який інший текст, призначений перш за все для того, щоб за допомогою мови відображати дійсність. Проте у реальності семантика художнього тексту багатомірна: останній відображає і світ, і людину, яка відчуває, мислить, діє, і яка всебічно пов'язана з навколишнім світом. Опис світу людини, світу людей і ставлення людини до світу (і до світу речей, і до світу соціального, і до світу суб'єктивного) - надзавдання художнього тексту. Ось чому правомірно стверджувати, що художній текст є не тільки відображенням дійсності, а й вираження засобами природної мови моделі ставлення людини до світу. Створюючи художній текст, автор добирає ті явища дійсності, які відповідають його уявленням чи концепціям. Вигадані, але правдоподібні ситуації моделюються ним з метою пояснення й підтвердження своїх ідей та уявлень. Різноманітні особливості автора як особистості можуть справляти значний вплив на зміст і форму художнього тексту. На сьогодні вже загальноприйнятими є твердження про вираження особистості в малюнку, живописі, архітектурі, гуморі тощо.
Тим більше правомірно говорити про виявлення індивідуальних особливостей у мовленнєвій діяльності, оскільки переважно за допомогою словесних знаків - цих "психологічних знарядь", за словами Л.С. Виготського, - виявляється теоретична, інтелектуальна активність людини, його вищі психічні функції - сприйняття, пам'ять, мислення тощо.
У своїй літературній творчості автор не може не спиратися на власні переживання й свідомо чи підсвідомо змальовує власні потреби й почуття в описі особистості й характерів вигаданих героїв. Мова письменника є важливою відмінною рисою одного автора від іншого. Особливість мови художнього тексту у тому, що він є матеріальним носієм різноманітних пережитих станів, почуттів, переживань, вражень людини.
Людина - істота, що стоїть на найвищому щаблі розвитку живих організмів на Землі.
Місце людини в мовній моделі поетичного світу Володимира Самійленка абсолютно збігається з сучасними реальними науковими та суспільними поглядами й уявленнями: люди живуть на планеті Земля (низ), що є елементом Сонячної системи, яка, у свою чергу, входить до складу Всесвіту - Всеєдиного (верх). Простежується й релігійне світобачення, де людина - створіння боже. Землю населяють різні народи, у досліджуваних ліро-поетичних творах згадуються елліни, греки. критяни, турки.
Сутність людини розкривається через різноманітні площини її життєдіяльності. З гендерного погляду у тканині текстів В. Самійленка не тільки відбувається поділ на осіб жіночої та чоловічої статі за анатомічними ознаками, а й простежується відмінність у соціальних ролях, виконуваних чоловіками й жінками, що виявляється у доборі мовних одиниць: для називання осіб жіночої статі письменник використовує тільки відмінкову парадигму одного слова дівчина, а для осіб чоловічої статі - слова хлопець, парубок, муж. Аналіз контексту, у якому вжиті зазначені іменники, дає змогу глибше зрозуміти цю особливість.
Взаємовідносини між чоловіком і жінкою формують і зумовлюють родинні стосунки, які знаходять відображення в поетичних творах В. Самійленка через слова батько, дитина, брат, сестра.
Однією з основних характеристик людини є її соціалізація, суспільна природа. Відносини між людьми багатоаспектні й різноманітні, неможливо одночасно охопити їх усі, тому й існує стільки родів і видів тільки худо