РОЗДІЛ 2. УКРАЇНСЬКЕ СВЯЩЕНИЦТВО НАЦІОНАЛЬНИХ ЧАСТИН АВСТРІЙСЬКОЇ АРМІЇ ХІХ - ПОЧ. ХХ СТ.
2.1. Формування українського військового духовенства
На всіх етапах багатовікової історії українського народу, зокрема Галичини, церква відігравала надзвичайно важливу роль у його духовному житті. Й саме греко-католицьке священицтво стало вирішальною силою потужного процесу українського національного відродження на підавстрійських західноукраїнських землях у першій половині XIX століття. Його провідна роль у суспільстві особливо яскраво проявилася в часи революції 1848 р. в Австрії, яка принесла українцям знесення панщини, широкомасштабний поступ національного руху, результатом якого було створення 2 травня 1848 р. у Львові першої русько-української політичної організації - Головної Руської Ради на чолі з перемиським єпископом Григорієм Яхимовичем [285. С.20].
Рада, переважну більшість якої складали греко-католицькі священики, зокрема, найбільш відомі релігійні діячі о. Михайло Куземський та о. Михайло Малиновський, вимагала від Відня утворення української історичної Галичини з залученням до краю північної Буковини та Закарпаття. У ході бурхливого поширення національного руху утворено 34 повітові ради, розгорнулося формування національних військових частин, відновлено герб галицько-волинських князів, прийнято синьо-жовтий прапор, як український національний стяг. Відзначаючи велику роль у цих подіях церкви, відомий історик Степан Шах писав: " Наші греко-католицькі священики зі своїми владиками на чолі станули, за недостачею світської інтелігенції, у політичному проводі нації, де найбільше заслуг положив перемиський єпископ Григорій барон Яхимович (1847-1858), що став опісля львівським митрополитом (1858-1863). Тоді станули наші галицькі священики справжніми духовними провідниками нації на всіх ділянках пробудженого національного життя" [266. С.15].
Прагнення українців до політичної самостійності, яке зустрічало опір не лише Відня, але й місцевого польського електорату зумовило потребу в організації власної збройної сили. Головна Руська Рада та її осередки на периферії розгорнули утворення українських військових формувань - загонів національної гвардії у містах, насамперед Перемишлі та Львові, селянської самооборони в Прикарпатті та батальйону гірських стрільців. Вони розглядалися як зародок збройної репрезентації українців Австрійської монархії для захисту національних прав. За свідченням одного із провідних істориків доби національного відродження Феодосія Стеблія, національні меншини Галичини - німецькі поселенці та єврейська громада прихильно ставилися до створення українських військових формувань і навіть брали на себе частину їх матеріального забезпечення [322. С.181].
Галицьке греко-католицьке священицтво брало активну участь у всіх революційних заходах. Ще 1846 р. парох з Лемківщини о. Василь Подолинський опублікував наукову працю "Голос перестороги", в якій обґрунтував ідею соборної української держави, яка мала потужний вплив на політику Головної Руської Ради. Прагнення українства глибоко усвідомлював митрополит Г.Яхимович, колишній ректор львівського університету, посол австрійського парламенту і член Палати Панів, визнаний борець за національні права свого народу. Його зусиллями священики ставали духовними наставниками добровольців національних військових формувань. В умовах відсутності організованої системи військового духівництва, служби капеланів, душпастирську опіку особового складу здійснювали священики парафій у місцях формування або дислокації загонів.
14 березня 1848 р. австрійський цісар Фердинанд видав указ про дозвіл формувати в імперії частини національної гвардії. Відтак, фельдмаршал-лейтенант граф Е. фон Гойосов оприлюднив статут, який передбачав утворення батальйонів (куренів) і кампаній (сотень) в населених пунктах Галичини. За погодження з губернатором В.Залєвським Головна Руська Рада закликала українців віком 19-50 років вступати в лави національної гвардії.
Завдяки широкої участі в акції греко-католицької церкви, формування загонів національної гвардії проходило досить жваво. Багатолюдні збори з цієї нагоди у Стрию розпочалися молебнем декана Яковича, а урочисту Службу Божу для перших гвардійців відправив декан Шведзінський. У Тернополі акцією формування національної гвардії керував голова місцевої Ради о. М.Білинський, який освятив її прапор і став душпастирем загону. У Бережанах сформував загін і освятив його прапор парох о. Е.Громович. У ході формування національної гвардії в Станіславові її капеланом призначено місцевого декана о.Шанковського. Долаючи опір поляків, у Львові священик І.Яворівський та крилошанин Г.Гинилевич сформували кампанію (300 осіб) гвардійців, зібрали кошти на її озброєння й організували урочисту Службу Божу у присутності багатьох жителів міста. Духовну опіку над львівськими і жовківськими гвардійцями взяли на себе професор Львівського університету о.Яків Саровський, о.Онуфрій Криницький. Одним з перших капеланів був також о.Василь Подолинський, який опікувався загонами Перемищини й Сяноччини [255 С.103-104]. Отже саме тоді, у серпні-вересні 1848 р, в Галичині постали перші капелани українських військових формацій XIX століття.
У ті ж дні, окрім національної гвардії на західноукраїнських землях творилися військові загони селянської самооборони "Хід історичних подій зложився так, - писав відомий львівський історик Іван Кревецький, - що перед галицьких Русинів виринуло велике діло - рішать своїм кроком політичний уклад кордонів" [254. С.14]. Це було пов'язане з тим, що наприкінці 1848 р. в результаті революції в Угорщині мадярські загони під командуванням генерала Бема перетинали кордони в районі Буковинського округу. За цих умов у погодженні з австрійським намісником станіславівський староста 15 січня 1849 р. оголосив організацію військових селянських загонів у кожному прикордонному населеному пункті. До їх формування широко залучалися греко-католицькі священики. Вже до кінця січня Станіславівська окр