РОЗДІЛ 2
ДОКУМЕНТИ ТА МАТЕРІАЛИ ОРГАНІВ РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ
ТА КОМУНІСТИЧНОЇ ПАРТІЇ
Законодавчі акти складали правову основу судочинства серед національних меншин
за часів коренізації, виражаючи волю пануючих сил. Закони встановлювали
правила, яких дотримувались судові та правоохоронні органи, органи ДПУ.
Перший Кримінально-процесуальний кодекс УСРР (далі КПК УСРР) було прийнято ще
до проведення в Україні політики коренізації та реформи судочинства, яка
об’єднала народні суди й революційні трибунали в єдину судову систему. КПК УСРР
затверджено 13 вересня і введено в дію з 20 вересня 1922 р., тоді як „Положення
про судоустрій УРСР” [74] було затверджено ВУЦВК 16 грудня 1922 р. і введено в
дію з 1 лютого 1923 р. Тому КПК УСРР 1922 р. відображав відокремлене існування
народних судів і революційних трибуналів та відому різницю в порядку
судочинства між ними. У КПК УСРР 1922 р. у окремих розділах містилися
процесуальні норми про судовий розгляд у народних судах і революційних
трибуналах. Щодо всіх інших норм першого КПК УСРР 1922 р., то вони рівною мірою
стосувалися всіх судових органів.
Кримінально-процесуальний кодекс УСРР 1922 р. складався з 6 розділів, 32 глав і
481 статті [30].
Кодекс зафіксував обов’язковість гласності судового процесу. „Усі судові
засідання є публічними, – йдеться в ст. 19 КПК. – Виведення публіки із залу
засідання на весь час засідання або на частину його допускається не інакше як
за вмотивованим визначенням суду і при цьому лише у випадках, коли є необхідним
охороняти військову, дипломатичну або державну таємницю, а також у справах про
злочини, передбачені ст. 166-169 Кримінального кодексу” [30]. Проте навіть при
слуханні справи при закритих дверях, у ст. 21 КПК УСРР передбачалося, що вирок
суду повинен був проголошуватися публічно. При цьому було встановлено (ст. 20
КПК), що особи, молодше 14 років до залу судового засідання не допускаються.
Важливий принцип національної мови судочинства знайшов своє відображення в
ст. 22 КПК, в якій йшлося про те, що провадження у кримінальних справах
ведеться однією з двох мов: українською або російською, – або мовою більшості
населення даної місцевості. Це забезпечувало рівні права учасників процесу. У
тих випадках, коли обвинувачені, потерпілі, свідки або експерти не володіли
мовою, якою велось судочинство, на суд покладалися обов’язки запрошувати
перекладачів і доводити до відома зацікавлених осіб про кожну проведену судом
дію через перекладача. Обвинувальний вирок та інші документи у цих випадках
повинні вручатися обвинуваченим у перекладі їхньою рідною мовою та на їхню
вимогу оголошуватися в суді також їхньою рідною мовою. Але, за встановленою
згодом традицією, судочинство велося єдиною державною мовою – російською, а
будь-які спроби змінити такий порядок визнавались націоналістичними проявами,
які суворо каралися.
Велике значення мала гл. IV Кодексу „Про докази”. Вона розпочиналася положенням
про те, що „суд не обмежений ніякими формальними доказами і від нього залежить,
зважаючи на обставини справи, допустити ті чи інші докази або вимагати їх від
третіх осіб, для яких така вимога є обов’язковою”. Спеціально зазначалося, що
присяга як доказ не припускається.
Заяви і повідомлення про злочини повинні були прийматися усіма органами
дізнання, слідчими, прокурорами, судом незалежно від підслідності і підсудності
справи. При визнанні справи непідслідною або непідсудною вони, порушивши
кримінальну справу, відправляли її за приналежністю.
Організації та проведенню дізнання й попереднього слідства були присвячені
глави VII-ХVIII КПК УСРР. Зазначені 12 глав містили 129 статей, тобто чверть
Кодексу.
Органами дізнання визнавалися: органи міліції і карного розшуку; органи
Державного Політичного Управління (ДПУ); органи податкової, продовольчої,
санітарної, технічної, торгової інспекції, а також інспекції праці; урядові
установи та посадові особи у справах про вчинки, які підлягають дисциплінарному
стягненню. Органи міліції і карного розшуку виступали як органи дізнання,
правомочного здійснювати свої функції в усіх категоріях кримінальних справ.
Лише у справах, у яких було розпочато розслідування народним слідчим, органи
міліції та карного розшуку були позбавлені самостійності й діяли тільки за
дорученням слідчого.
Зокрема, згідно з КПК УСРР 1922 р., органи міліції і карного розшуку мали право
за будь-яким фактом злочину приступити до проведення дізнання, проте у справах,
для яких обов’язковим було проведення попереднього слідства, вони були
зобов’язані протягом доби повідомити про це слідчому.
Як уже зазначалося, до органів дізнання було віднесено також органи Державного
Політичного Управління (ДПУ), які, як виняток із правил, установлених ст. 108
КПК УСРР 1922 р. для однієї частини кримінальних справ, віднесених до їх
компетенції, могли діяти як органи дізнання, для другої частини справ вони
проводили слідство. Практика підтвердила, що віднесення органів ДПУ до органів
дізнання було формальним, оскільки по суті в цьому органі дізнання було
поєднане зі слідством [656, с. 24].
Органи спеціальних інспекцій (податкової, санітарної, технічної, продовольчої,
торгової та інспекції праці) були органами дізнання лише тому, що з їх
функціями адміністративного контролю і нагляду були пов’язані права на
встановлення і розслідування зловживань і правопорушень, переслідуваних у
кримінальному порядку. Порушення у сфері діяльності кожної з цих інспекцій
майже завжди є очевидними і встановлювалися короткими актами, протоколами або
навіть довідками, а також майже завжди відразу ж були відомі винні.
Правопорушення, встановлені даними органами, як правило, з
- Київ+380960830922