РОЗДІЛ 2
ЕТНОНАЦІОНАЛЬНЕ ВІДРОДЖЕННЯ В ТРАНЗИТНИХ СУСПІЛЬСТВАХ В КОНТЕКСТІ ГЛОБАЛЬНИХ ТРАНСФОРМАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ
В останні десятиліття ХХ - початку ХХІ століття в науковій і публіцистичній літературі процеси, що відбуваються у сфері етнонаціональних відносин, постали в центрі уваги. Ситуація ускладнювалася завдяки появі на політичній карті світу так званих "транзитних" суспільств або суспільств "перехідного типу". До них фахівці відносять суспільства, які прагнуть прискореними темпами перебороти певну ступінь розвитку. До цієї групи умовно віднесені переважно країни колишнього соціалістичного табору і ряд країн "третього світу". Поліетнічність країн у ряді випадків значною мірою ускладнила характер соціально-політичних процесів, що протікають у них. У транзитних суспільствах пострадянського простору в 90-і роки ХХ сторіччя різко виражений етнічний характер носила еміграція. Основну частку виїжджаючих із, наприклад Казахстану, Узбекистану, Киргизії, становили росіяни, українці, німці, євреї, татари, греки. Так за даними Національного Статистичного Комітету Киргизької Республіки за період з 1989 по 1995 роки чисельність німців у республіці скоротилася з 101,3 тисячі осіб до 26,1 тисячі [79, с. 94]. Це обумовило необхідність врахування специфіки прояву етнонаціонального фактора в даних умовах, у контексті етнічних процесів, що відбуваються у світі. Багато вчених не без підстави вважають, що "...майже всі зіткнення, які відбуваються в наші дні, усі гарячі місця планети, будь то на Близькому Сході або в Південно-Східній Азії, півдні Африки або в Латинській Америці, - усі вони мають національно-етнічне, релігійне або расове забарвлення [80, с. 4]". Довгий час національна проблема в українській науковій літературі була затінена проблемами класової боротьби (соціально-класових відносин), інтернаціоналізації і космополітизму і, нарешті, самою ідеологічною і політичною боротьбою двох соціальних систем. Ідеологічне протистояння не могло не позначитись на дослідженні етнонаціональних процесів у суспільстві.
Багато років ідеологічні установи пропонували вітчизняним дослідникам розглядати національні відносини і процеси винятково через призму концепцій марксизму-ленінізму, оцінок викладених у партійних документах. Цим обумовлені позитивні оцінки вчених у визначенні розвитку національних проблем у країнах соціалістичного табору і навпаки виявлення гострих протиріч і етнонаціональних конфліктів у державах капіталистичного миру.
Проте, не можна недооцінювати значення робіт кінця ХХ сторіччя з етнонаціональних проблем Ю. Бромлєя, Е. Баграмова, О. Бєлькова, Ф. Горовського, Н. Гусейнова, А. Дашдамірова, М. Джунусова, Л. Дробіжевої, М. Йордана, С. Калтахчяна, І. Кона, М. Куличенка, В. Козлова, В. Лазутки, Ю. Римаренка, Е. Тадевосяна, С. Хамідова, О. Шкаратана і багатьох інших вчених, що за часів комуністичної заідеологізованості зуміли обґрунтувати багато цікавих наукових положень у цій області.
Так, наприклад, відомий український дослідник Ю. Римаренко у своїх роботах підкреслював, що "національні відносини - не застигла форма суспільного буття і свідомості, Вони мають об'єктивну логіку свого подальшого розвитку [81, с. 7]", яка обумовлює необхідність їхнього подальшого дослідження.
Відхід від позицій ідеологічного протистояння, класових оцінок подій у світі (які існували й у науці) дозволив вченим усього світу більш уважно придивитися до процесів, що відбувають в сфері етнонаціональних відносин.
Демократизація суспільства, в ході створення й розвитку незалежної держави, дозволила українським вченим глибше ознайомитися з досягненнями закордонних дослідників у цій області науки, сформулювати ряд теоретичних концепцій, що визначають характер протікання етнонаціональних процесів у світі й в Україні. Це підтверджують дослідження І. Варзара, В. Ігнатова, О. Картунова, О. Котигоренка, І. Кураса, М. Михальченка, І. Онищенка, В. Панібудьласки, Б. Попова, М. Поповича, О. Майбороди, В. Євтуха, Ю. Римаренка, В. Фадєєва, Л. Шкляра, М. Шульги й інших українських вчених. Положення і висновки, а також наукові гіпотези, викладені ними в працях з цієї проблеми, підтверджують необхідність подальшого заглибленого дослідження самого процесу етнонаціонального розвитку суспільства і проблем, які до нього входять. Особливо це відноситься до групи так званих "транзитних" держав.
Історія показала, що етнічні відносини складають групу найскладніших проблем. Пішло в минуле гостре ідеологічне протистояння двох політичних систем, у ХХ столітті формуються й усе продуктивніше функціонують міжнародні організації, утратила свою гостроту проблема світової термоядерної війни, намітилися певні позитивні зрушення у вирішенні глобальних проблем, а проблема регулювання етнонаціональних відносин, як і раніше, залишається надзвичайно гострою. Ряд дослідників, так, наприклад, П. Штомпка вважає, що "розбуджений націоналізм, етнічна роз'єднаність... є серйозними перешкодами на шляху до волі і демократії [82, с. 10]".
Багато дослідників пов'язують різке посилення активності етнонаціональних процесів у світі в ХХ-тому сторіччі з наступними подіями:
По-перше, наслідками першої світової війни, що призвели до поразки ряду колоніальних імперій і роз'єднання декількох поліетнічних держав. Революція в Росії сприяла також посиленню етнонаціональних рухів, причому не тільки в Європі. Революції, як правило, приводили до посилення напруженості у відносинах між народами, тому що в поліетнічних державах етнічні групи прагнули до створення своїх національних держав. У зв'язку з цим невипадковим є поява в 1918 році національної програми В. Вільсона, що припускала звільнення малих народів і надання їм права створювати свої національні держави. Багато політиків і вчених негативно поставилися до цієї програми, вважаючи, що її здійснення буде означати посилення можливості виникнення конфліктів у Європі. Так, наприклад, К. Поппер, один із західних інтелектуалів ХХ сторіччя, вважав принцип права націй на самовизначення абсурдним. Аб
- Київ+380960830922