РОЗДІЛ 2. СУБ'ЄКТ РЕФЛЕКСІЇ ЯК МІКРОСИМВОЛ АБСОЛЮТУ
2.1. Рефлексія над "Я" як основа філософування
Рефлексія, у її трьох основних формах, - елементарній, науковій, філософській - пройшла шлях від простого розмірковування до критичного аналізу теоретичного знання. Однак, філософська рефлексія, як метод і форма пізнання, передбачає межові підвалини буття, мислення, культури в цілому. Глухим кутом рефлексії стає той пункт, коли предметом стає знання про знання
Філософський дискурс донедавна базувався на так званій діалектико-матеріалістичній парадигмі, де власне трансценденталізм розглядався як прояв ідеалізму. І.Кант, створюючи нову науку про пізнання, запроваджував і нові підходи до розуміння і "Я". Його "чисте" мислення - це уявлення, із яких усунуто відчуття, тобто все предметне, де залишаються лише протяжність та образ. Так, Кант прийшов до необхідності вивчення суб'єктивних умов мислення, стверджуючи, при цьому, що його попередники (Р.Декарт, Дж.Локк, Г.Ляйбниць та ін.) вивчали лише зовнішній досвід. Він почав розглядати "синтетичну єдність самосвідомості" як апперцепцію, трансцендентальну єдність самосвідомості, існування. Це здатність пізнання (дія, самодіяльність), де синтезуюча властивість і є свідомістю. Для вдосконалення позицій Р.Декарта та Д.Берклі запровадив поняття "феномен" та "ноумен", де феномен є представником предмету чуттєвого уявлення, а ноумен - це неявний зміст у негативному значенні ("річ у собі"). Мислення є трансцендентальним, його змістом є відношення між поняттями, як кількістю та якістю. Цей зміст уже Г.Ляйбниць називав "явищем", тоді ноуменом ставала "сутність". Але якщо у Ляйбниця форма існування речей є монада, як одиниця існування (спосіб уявлення), то у Канта йшлось про місце форми, тобто про трансцендентальну топіку. Таким чином, він шукав місце феномену у сфері чуттєвого, а ноумена - у сфері мислимого. У трьох рівнях пізнання (іманентний, трансцендентний та трансцендентальний) І. Кант бачив як синтетичне (єдність), так і лінійне, аналітичне [67, 264]. Міркування (судження) убирало в себе рефлексію, за Дж. Локком, трансцендентальне - апперцептивне, за Ляйбницем, а "чисте" мислення - вроджені ідеї, за Р. Декартом. Як бачимо, історія філософії рефлексивну здатність "Я" наближає до міркування (судження), але вже у чисто словесній формі формально-логічного міркування.
Зупинимось на основних моментах теорія пізнання І. Канта детальніше. Вона виділяє таку структуру: 1) уявлення (родова назва), 2) свідоме уявлення (видова назва), 3) відчуття (видове від 2), 4) об'єктивне уявлення, пізнання [67, 280]. Об'єктивне уявлення поділялося на наочне уявлення та поняття. Перше відноситься до предмета і має одиничний характер, під поняттям розуміється загальне (категорії). Поняття, у свою чергу, підрозділяв на досвідне та "чисте", а вже останнє і є ідеєю, поняттям розуму. Так ми приходимо до висхідного поняття філософії Канта - трансцендентальної ідеї, "чистого" поняття розуму, що і визначає, по суті, негативну (трансцендентальну) діалектику.
Трансцендентальні умовиводи, за І. Кантом, опираються не на досвідне, а на розумування. До таких наук Кант відносить трансцендентальну психологію (і раціональну психологію), предметом якої є вчення про душу як внутрішнє самоспостереження (самосвідомість, "я мислю"). Саме свідомість супроводжує всі поняття, але не є уявленням, а є формою, в якій ми мислимо якийсь предмет. "Я мислю, говорить мені не досвід, а самосвідомість" [67, 299].
У цілому, трансцендентальна філософія визначалася Кантом як негативна, де йдеться про межі розуму. Саме тут знаходимо, на наш погляд, визначення предмету "чистого" розуму. У такому підході практичному розуму філософ віддав сферу позитивного знання. Він завершив виклад свого філософського методу проблемами соціального буття, де мислимий світ і ставав моральним світом і, до того ж, навіюваним, а тому моральне богослов'я, на відміну від його теоретичних різновидів, буде практичним. Філософія ставала метафізикою: метафізикою природи, звичаїв, що включає в себе і людську діяльність. Тобто, намагаючись нібито вести мову про філософію як метафізику, він власне й усунув метафізичне як із філософії, так і науки. Так, Кант запропонував той варіант розуміння метафізики, у якому зникала власне метафізика рівня Платона, Аристотеля. Іншими словами, метафізику природи, за І. Кантом, вже можна було б називати просто фізикою природи. Щодо таких понять як трансцендентальна філософія, фізіологія чистого розуму тощо - вони ставали лише теоретичними припущеннями, гіпотезами.
Не дивно, що метафізику тіла Кант назвав фізикою, метафізику душі - раціональною психологією. І вже далі: досвідне природознавство, досвідна психологію, прикладна філософія. Йому належить думка, що всі попередні філософії починали з пізнання Бога, але саме цим треба завершувати філософію, як і саме пізнання. Філософія наближається до поняття "наука", таким чином, трансцендентальне, якщо воно виводить нас на наукове, не розкриває ставлення Канта до "внутрішнього", але вже за Дж.Берклі чи Д.Юмом, оскільки сам перехід (трансцензус) до такого внутрішнього Кантом лише постулювався.
Склалась, на нашу думку, та парадоксальна ситуація, коли автор формувався у часі, маючи можливість оволодіти позиціями своїх попередників, однак, він, на його думку, вдосконалив їх учення, хоча, на нашу думку, лише агностував її, підтвердивши, що проблема "Я" не тільки зведена до апріорного, але і визнана агностичною, тобто непізнаваною, апофатичною. Іншими словами, І. Кант виключив образно-ейдетичне уявлення як зміст "Я", виключивши його зі сфери філософії. Таким чином, ми отримуємо класичний приклад суто гносеологічного аналізу проблеми і "Я", на відміну від так званого онтологічного його аспекту. Не дивно, що діалектико-матеріалістична парадигма включала І. Канта у свій список фундаторів природничонаукового мислення, усуваючи, наприклад, Лейбниця, Берклі, Юма, Шеллінга, Шопенгауера, інші.
Кант, навіть експлікуючи поняття