РОЗДІЛ 2
ГРОМАДСЬКО-ПРОСВІТНИЦЬКА ТА ПЕДАГОГІЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ ВАСИЛЯ СІМОВИЧА
2.1. Культурно-просвітницька діяльність Василя Сімовича в таборах
військовополонених (1914-1923)
З вибухом Першої світової війни розпочинається новий етап в житті педагога.
Аналізуючи пізніше стан шкільної освіти на Буковині у 1914-1918 роках Василь
Сімович зазначав, що ніякої народної школи в українській частині краю не було,
тому, що Буковина то була під російською окупацією, то переходила із рук в
руки. Зрештою, не було кому і вчити, тому, що вчительство було на війні
(вчителі-чоловіки) або в евакуації (вчительки). Лише у таборах евакуйованих та
військовополонених проводились заняття. Так, у буковинському таборі в
Обер-Голябруні (колишня Австрія) навчали вчительки та декілька нездатних до
війська вчителів.
Разом із багатьма українськими вченими, письменниками, громадськими діячами
С.Смаль-Стоцьким, Р.Смаль-Стоцьким, Б.Лепким, В.Пачовським, П.Карманським,
М.Кордубою та іншими В.Сімович почав співпрацювати з „оюзом Визволення
України”(СВУ). Одним із напрямів діяльності цієї організації була
культурно-освітня праця серед полонених-українців російської армії в Німеччині
та Австро-Угорщині. СВУ була створена українськими емігрантами з
Наддніпрянщини. До складу її Президії входили А.Жук, М.Меленевський,
О.Скоропис-Йолтуховський, В.Дорошенко. Основну мету своєї діяльності члени СВУ
вбачали у використанні сприятливого, на їх думку, воєнного періоду для здобуття
Україною незалежності.
Хоча до 1914 року Україна як окрема адміністративна одиниця і була присутня у
планах окремих політичних сил європейських держав (зокрема Австро-Угорщини,
Німеччини та Росії), проте заявила вона про себе в контексті глобальної
політики лише у часи Першої світової війни. Події війни призвели до
концентрації сотень тисяч вояків-українців у таборах військовополонених на
теренах Німеччини та Австро-Угорщини. Наявність там такої значної кількості
полонених українців відкривала для СВУ можливість виокремити значне їх число,
та, „золювавши українців від впливів Російської імперії, піддати їх впливам
визвольної української думки” [200, 204].
Союзу Визволення України вдалося переконати впливові німецькі й австро-угорські
кола у необхідності проведення комплексу політичних заходів, спрямованих на
зміцнення національної самосвідомості українського народу та його звільнення з
під „осковської опіки” Для здійснення цього СВУ вдалося отримати значні кошти
спочатку від державних інституцій Німеччини та Австро-Угорщини, а згодом від
неурядових німецьких організацій. За наполяганням проводу СВУ фінансування
здійснювалося за умов обов’язкового повернення позички, яку, як державний борг,
мав повернути уряд майбутньої самостійної української держави. Дякуючи цій
фінансовій підтримці, Союз розгорнув широку культурно-освітню та
національно-патріотичну діяльність серед військовополонених українців на
теренах Австро-Угорщини.
Завдяки зусиллям Союзу Визволення України в Німеччині та Австро-Угорщині
утворилась низка українських таборів для військовополонених. Початок діяльності
СВУ у таборах військовополонених припав на листопад 1914 року, коли мало хто
сподівався на постання в майбутньому незалежної української держави. Ідеї СВУ
захопили В.Сімовича і він поїхав спочатку до Фрайштадту (Австрія, грудень 1914
року - жовтень 1916 року), потім до Зальцведелю (Німеччина, жовтень 1916 року -
березень 1917 року) і, нарешті, до Раштату (Німеччина, березень 1917 року -
грудень 1918 року).
З грудня 1914 року СВУ відправив В.Сімовича до Фрайштадту з завданням
організувати систематичну освітню роботу серед полонених українців. Серед
просвітян, які вже працювали тут, були М.Гаврілко, М.Голубець, К.Даниленко.
Налагодження культурно-освітньої й національної роботи серед полонених
ускладнювалася цілим комплексом причин. Тільки сам факт того, що вона
проводилася у полоні, яскраво ілюстрував всю її виключність. Полон витворив
своєрідний психічний стан у людей, які перебували в таборах, і з цим треба було
рахуватися у проведенні просвітницької роботи.
Ще одна обставина, яка гальмувала проведення національної роботи в таборах,
полягала у ворожому ставленні українських військовополонених до німецькомовного
світу. Перша світова війна ще тривала і німці залишались ворогами. І хоча
чимало полонених, перебуваючи у складі робітничих команд, мали нагоду ближче
придивитися до родинного життя німців та прийомів ведення господарства - цього
очевидно було замало для глобальної зміни погляду полонених на німців, як на
своїх ворогів. Адже ставлення до німців, їх культури та духовних цінностей
пов’язувалося у полонених з фактом полону.
Лише починаючи з весни 1916 року окремі нечисленні гуртки полонених починають
дивитися на Німеччину як на потужний чинник, що сприятиме постанню незалежної
української держави. Таке ставлення полонених до Німеччини відігравало чималу
роль при проведенні просвітньої роботи в таборах – полонені висловлювали свої
побоювання у тому, що, можливо, ця праця не буде схвалена українським
громадянством [200, 206]. Зрозуміло, що і просвітніх діячів, членів СВУ,
полонені українці сприймали так само, як і німців – якщо не вороже, то дуже
неприхильно [165, 88].
Однак, не зважаючи на це, В.Сімович активно включився в просвітницьку роботу.
Спочатку він організував читання творів українських письменників та поетів:
байки Леоніда Глібова та Євгена Гребінки, вірші Тараса Шевченка, оповідання
Григорія Квітки-Основ’яненка, Марка Вовчка, Бориса Грінченка, Івана Франка,
Василя Стефаника та ін. Читаючи твори, педагог нам
- Київ+380960830922