РОЗДІЛ II. ЯЗИЧНИЦТВО І ХРИСТИЯНСТВО ЯК СКЛАДОВІ ФЕНОМЕНУ ДВОВІР’Я.
2.1. Язичницькі вірування давніх слов’ян – джерело релігійної культури
русичів-українців.
Формування релігійних поглядів кожного народу завжди тісно пов’язано з рівнем
розвитку його свідомості й засадами суспільного буття. Саме свідомість
виокремлює людину з царства тваринних інстинктів, відкриває перед нею
грандіозні можливості для пізнання й засвоєння навколишнього світу. Але при
цьому відбувається “відрив” людини від природних коренів. Кожний крок вперед у
розвитку свідомості віддаляє індивіда від “материнського лона несвідомого”, за
термінологією К.Юнга. Вчений вважає, що “колективне несвідоме” є квінтесенцією
життя всіх попередніх поколінь, у якому зафіксувалися найбільш типові
психологічні характеристики, принципи поведінки і мислення [228–229].
Наші пращури-слов’яни в архаїчний період жили ще в злитому світі “колективних
уявлень”, не розділяючи “Я” і “Не-Я”, суб’єкт і об’єкт, єдине і множинне, ціле
і частину, зовнішнє і внутрішнє, реальне та ідеальне, не протиставляючи себе
природі. Людина залежала від явищ навколишнього світу, її стосунки з природою
будувалися як взаємодія двох активних початків, а гармонію цих відношень людина
підтримувала за допомогою магічних ритуалів. На цій стадії інтуїтивне бачення
переважало над абстрактно-логічним мисленням. В архаїчній свідомості
відображається початковий досвід розуміння людиною самої себе й навколишнього
світу. Результати цього розуміння формують вихідні засади людської свідомості,
які надалі, в процесі еволюції Homo Sapiens, сягають сфери підсвідомого.
Інтуїтивне, або міфопоетичне, мислення служить базою для формування образів
мистецтва і релігії.
Як зазначає відомий релігієзнавець Б.Лобовик, релігійна свідомість народу
проходить три етапи свого формування: починаючи від “чуттєво-надчуттєвого” типу
надприродного (у вигляді анімізму, фетишизму, тотемизму, магіїї тощо), долає
демоністичний тип (в основі якого лежить віра в духів), і нарешті, досягає
теїстичного типу надприродного, у центрі якого перебуває персоніфікований образ
бога [100,201–203]. Прийнято вважати, що початковому етапу розвитку релігійної
свідомості усіх народів відповідають язичницькі вірування. В наукових колах й
дотепер існують розбіжності стосовно обгрунтованості використання цього
терміну. Термін “язичництво” виник у церковному середовищі і позначав усе
дохристиянське та нехристиянське. “Язичництво” має спільне коріння зі словом
“язик”, що у давньослов’янських мовах, окрім назви частини тіла і значення
“мова”, має ще й значення “плем’я, народ зі спільною мовою”. Український вчений
М.Драгоманов поняття “язичницький” сприймав у значенні “національний”,
“народний” (тобто рідний для народу). В сучасному академічному релігієзнавстві
під “язичництвом” розуміють величезний загальнолюдський комплекс уявлень,
вірувань та обрядів, які виводять свої витоки з найдавніших часів, передують
етнічним релігіям і складають основу для всіх пізніших світових релігій [155,
387].
Язичницькі вірування сягають дуже давніх часів, тому простежити послідовно за
їх розвитком надзвичайно складно. Відомий дослідник О.Афанасьєв відзначав, що
пам’ять про старовину, яка доноситься до нас в усних переказах і символічних
обрядах, змішує всі складові воєдино, і разом передає те, що повинно було
створюватися протягом багатьох століть [8,57]. В зв’язку з цим, обгрунтовуючи
тезу про пластичність язичницьких поглядів, інший дослідник М.Толстой зазначав,
що на відміну від християнства, яке становить собою “достатньо цілісну,
усталену, структурно одноманітну, закриту систему догматів і релігійних
символів, слов’янське язичництво було неоднорідною відкритою системою, в якій
нове уживалося із старим, постійно доповнювало його, створюючи цілий ряд
нашарувань” [175, 15–16].
Сьогодні не існує єдиного систематизованого погляду на давньослов’янське
язичництво. До найдавніших вірувань нашого народу відносять уособлення природи,
віру в духів, культ предків, фетишизм, тотемізм, магію, чаклунство, знахарство
та ін. Вчений-історик, засновник теорії етногенезу, Л.Гумільов стверджує, що
слов’яни споконвіку розділяли свої божества на дві категорії. До першої
категорії належали духи природи, до другої – душі мертвих предків. Якщо перші
божества були добрі, настроєні до людини доброзичливо, то другі – “злобливі” і
небезпечні. Їх називали спочатку русалками, а потім упирями (“упир” або “убур”–
слово тюркського походження). Ці божества не ворогували між собою, а
співіснували в природному просторі, гармонійно доповнюючи одне одного
[43,19–24;44,72–90]. Якщо дотримуватися періодизації язичницьких вірувань
нашого народу, яка відтворюється у пам’ятці XI–XII ст. “Слово святого
Григорія”, то на першому етапі давні слов’яни “клали треби упирям і берегиням”,
на другому етапі поклонялися Роду і Роженицям, і лише згодом почали шанувати
Перуна [118,375]. Таким чином, як справедливо відзначає релігієзнавець
А.Глушак, релігійні вірування наших пращурів розвивалися в напрямку
“абстрагування”, “уніфікації” та “систематизації” вшановуваних сил
навколишнього світу [29,144].
На ранніх етапах розвитку релігійної свідомості виникають різноманітні магічні
уявлення та відповідні їм дії. На думку деякіх дослідників, саме це складає
специфіку і своєрідність первісного мислення, його корінну відмінність від
сучасного. Давня людина прагнула за допомогою певних дії та обрядів впливати
надприродним шляхом на довкілля, тварин або людину. Магія грунтується на
уявленні про загальний зв’язок всіх речей і явищ природи, про можливість
впливати на ці
- Київ+380960830922