РОЗДІЛ 2. КОНКРЕТНО-ІСТОРИЧНІ УМОВИ
ТА ПОСТТОТАЛІТАРНІ ПРОТИРІЧЧЯ ІНСТИТУАЛІЗАЦІЇ ВЛАДИ НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ
2.1. Посттоталітарна спадщина у розвитку України
Поняття тоталітаризму є одним з небагатьох, що не потребують численних,
заглиблених дефініцій, і цілком зрозуміле як на побутовому, так і на
політологічному рівнях. Під ним розуміється антигуманна система влади, яка
заради вузькоегоїстичних або корпоративних цілей підпорядковує собі кожну
людину та суспільство взагалі і контролює кожний їхній рух, нав’язуючи
найжорсткішу регламентацію усього й усіх [62] .
Ера практичного тоталітаризму для України розпочалася з приходом до влади
партії більшовиків, коли завдяки цілковитому одержавленню інститутів
громадянського суспільства перестало існувати усе неполітичне,
соціально-економічне, моральне, культурне, релігійне і навіть приватне життя.
Ще Ленін у 1920 році вимагав всеосяжного партійного контролю над суспільством:
"Вся юридична і фактична конституція Радянської республіки будується на тому,
що партія усе виправляє, призначає і будує на одному принципі" [Цит. за:157]. У
тому ж році він писав: "Жодне важливе політичне або організаційне питання не
вирішується жодною державною установою у нашій республіці без керівних вказівок
Цека партії"[157].
Проте при житті Леніну, можливо й не в останню чергу завдяки своїм конкурентам
з насадження тоталітаризму, не вдалося повністю налагодити тотальний
партійно-державний контроль над усіма сферами життя суспільства. Тут дала себе
знати й інша особливість тоталітаризму - його непрофесійність, відраза до
знання в усієї її загальнолюдської цивілізаційної повноті, принципова відраза
до засвоєння нового знання і, нарешті, відраза до зворотного зв'язку між
рішеннями влади і реакцією суспільства [9].
Так, Л.Троцький, який порозумнішав після командування своїми “трудовими
арміями” та висилки за межі СРСР, наважився написати: "Безапеляційне
командування поширюється однаковою мірою на концентраційні табори, агрономію і
музику", - писав Л. Троцький про сталінський тоталітаризм [181;С.151]. Один із
соратників Сталіна Л. Каганович заявляв: "ЦК знаходив час керувати питаннями не
тільки міжнародної політики, питаннями оборони, господарського будівництва, але
й одночасно займатися такими питаннями, як підручники, як бібліотеки, як
художня література, театри, кіно, такими питаннями, як виробництво грамофонів,
якість мила і т.п." [87] Нацистський теоретик В. Штапель залишився недалеко від
своїх однодумців: "Якщо раніше приватна сфера помалу поглинала державу, - писав
він, - то тепер держава без оглядки вторгається у всі приватні відношення і
ставить собі на службу всі сторони життя: економіку, професію, сім’ю, спілки.
Розвиток економіки визначається державою. Держава впливає на вибір професії.
Сім'я підпорядкована державі в питанні расової гігієни. Спілки уніфікуються
державою. Тотальне вмикання всіх сторін життя в державну діяльність має
активізуючу роль: воно служить нарощуванню німецької могутності" [187;С.131].
На жаль, треба визнати, що практика тоталітаризму, хоча й не надовго, але все ж
таки випередила теорію. Адже вперше відповідне поняття було введено у вжиток на
початку 20-х років минулого століття Д.Амендола и П.Гобетті для критики фашизму
Б.Мусоліні з його однопартійною системою. Однак сам об’єкт критики, мабуть
відчуваючи реальну перспективу перетворення утопії на дійсність, взяв на
озброєння саме цей термін і висунув за мету побудову тоталітарної держави і
тільки пізніше з'явилися класичні твори на цю тему В.Замятіна, Дж.Оруела та
В.Зінов’єва. Незабаром до італійця приєдналися і нацисти з Німеччини.
Після Другої світової війни, в умовах “холодної війни” між Заходом та Сходом як
феномен тоталітаризму, так і поняття, що його означає, отримали, без
перебільшення, друге дихання. Їхнє розуміння навіть поширилося – на сталінський
СРСР, а згодом – на маоїстський Китай, Кампучію “червоних кхмерів”, цілу низку
країн Африки та Латинської Америки. Своє відбиття це явище своєчасно знайшло у
дослідженнях відомих політологів X.Арендт “Джерела тоталітаризму” [9] та
К.Фрідріха і 3.Бжезинського “Тоталітарна диктатура та автократія”, проведених у
50-х роках минулого століття [Див:167;199]. І оскільки Україна тривалий час
входила у сталінську тоталітарну систему, то для неї й дотепер безперечно
актуальним залишається аналіз тоталітаризму та посттоталітаризму з
практично-прикладної точки зору. Тобто, як унікального явища новітньої історії,
що самим неприродним чином поєднує елементи старого та нового у дійсності та
свідомості людей і має бути подоланим через всебічну, прискорену демократизацію
усіх рівнів влади в Україні [20;21].
Поєднання історичного та політико-логічного підходів до аналізу зазначеного
явища дозволяють виокремити такі його наднаціональні атрибутивні риси, як:
- жорсткий примус кожної людини жити не теперішнім днем, а чарівною, штучно
створеною перспективою, яка спонукає людину миритися з поточними життєвими
негараздами в ім’я світлого майбутнього;
- взаємодоповнення харизматичного політичного панування, партійного центризму
(парт-царизму) та абсолютного ідеологічного пригноблення суспільства ідеєю
розумності та справедливості існуючого ладу, що виключає будь-яке вільнодумство
мас або ідейні відхилення навіть серед правлячої еліти;
- монополія правлячої еліти на використання засобів масової інформації, що
надає їй засоби панування не лише над громадською думкою та сукупним здоровим
глуздом усього суспільства, але й інструменти маніпулювання масовими настроями
у діапазоні від повної пасивності до крайньої агресивності через насадження
вигідних владі міфів та ідеоло
- Київ+380960830922