РОЗДІЛ 2
СЕМАНТИКА БАЗОВИХ ОСНОВ МІКРОТОПОНІМІВ
2.1. Відапелятивні мікротопоніми
Питання взаємозв’язку апелятивів та власних назв завжди привертало увагу
вчених. На сьогодні важко провести між ними чітку межу, оскільки відбувається
постійний перехід слів з одного класу лексики в інший. Традиційно мікротопоніми
розглядають як проміжну ланку між загальними і власними найменуваннями. О.
Суперанська вважає, що первинні топоніми мали винятково описовий характер,
однак згодом більшість із них трансформувалась у єдину лексему і закріпилась за
певним об’єктом [155, с. 31]. Між апелятивами та мікротопонімами існують тісні
зв’язки, адже слова, “які входять до складу мікротопонімів, не втратили
повністю свого дотопонімного значення, тому багато назв порівняно прозорі з
погляду їх етимології” [96, с. 151]. Хибно ототожнювати апелятиви з власними
назвами, оскільки “в іменах слова, словосполучення, речення можуть розглядатися
як звуковий матеріал, смисловий неономастичний зміст якого, іноді дуже вагомий
у момент виникнення імені, може бути потім утраченим без будь-якої шкоди для
його функціонування” [101, с.9].
У науці існує чимало різних думок щодо значеннєвого наповнення топонімів.
Прийнято вважати, що вони не містять у собі жодної семантики, однак термін,
якщо він засвідчений в основі найменування, наповнює його суттю. Відомий
ономаст Є. Мурзаєв свого часу писав: “Саме термін часто визначає смисловий
зміст топоніма і сам, або в словосполученнях чи словоскладаннях, має визначену
і багату географічну, соціологічну інформацію, і насамперед вказує на
географічні реалії” [107, с. 3]. Такої ж думки дотримується й український
ономаст Ю. Карпенко, вважаючи, що “топонім містить для нас не ознаки
географічного об’єкта, а лише потенційну можливість виражати ці ознаки. Але чим
більше дізнаємося ми про об’єкт, тим більшою кількістю ознак насичується його
назва. Знання про об’єкт концентрується в його назві, яка може заміняти цілі
сторінки опису” [62, с. 8]. На тому етапі розвитку суспільства, коли
найменування залишаються, а реалії змінюються, це дійсно так, проте якщо брати
до уваги первісні назви об’єктів, то деякі з них все ж давались за зовнішніми
ознаками (поле Криве, бо справді було відповідної форми, лука Довга, адже
первісно вирізнялася цією ознакою серед подібних об’єктів тощо).
Останнім часом в ономастичній науці, особливо зарубіжній, утвердилася думка, що
для топонімів властиві етимологічне, мотиваційне, емотивне, прагматичне,
структуральне, асоціативне та інші значення [221, s. 25-27]. Назви як мовні
знаки не можуть бути семантично пустими, адже пізнання дійсності виражається за
допомогою назв, які є своєрідними носіями конотації. При номінації об’єкта
первісно закладалась певна ознака, емоційний зміст. Скажімо, назва Тещин Язик
має гумористичне підґрунтя, Чорний Потік – дещо негативно забарвлена і т. ін.
Існують і нейтральні назви, в основному похідні від різних термінів: Гора,
Поле, Луг тощо. Семантика базових основ мікротопонімів відіграє важливу роль і
становить значний інтерес для дослідження, оскільки часто розкриває такі
одиниці, які з часом зникли, однак функціонують у складі онімів.
На думку Д. Бучка, “власні назви – це вторинні, а відповідно й молодші від назв
загальних. Вони надаються конкретним об’єктам, реаліям лише тоді, коли останні
(тобто об’єкти, реалії) уже мають свої загальні найменування. Стосовно
апелятивів оніми є по суті видовими, частковими назвами. Можливо, власне цим
пояснюється той факт, що наукове вивчення власних назв почалося на кілька чи
навіть на кільканадцять століть пізніше від вивчення назв загальних” [21, с.
10]. Р. Керста первісними щодо виникнення інколи вважає власні імена, а не
апелятиви. Як підтвердження цього вона наводить оніми Гарбуз і Шпунт, що
фіксуються у писемних пам’ятках значно раніше від однойменних апелятивів.
“Наприклад, в історичних картотеках, – продовжує авторка, – до кінця ХVІІ ст.
нема апелятивів гарбузъ, шпунтъ (останнє запозичення з німецької мови). Про те,
що вони були в українській мові, свідчить особова назва Львівського міщанина
Матыса Га(р)боза (1596) наіменування Грицко Шпунтъ (1580). За даними картотеки
Є. Тимченка, перша фіксація в українській мові апелятива гарбуз припадає на
початок ХVІІІ ст., а слова шпунт – на другу половину ХVІІ ст. Отже, антропоніми
Гарбузъ, Шпунтъ випереджують апелятиви відповідно більше ніж на сто і двісті
років” [67, с. 129]. Аналогічної думки дотримується авторка і при визначенні
деяких прикметників, які характеризують зовнішні чи внутрішні особливості
людини (балака, мацапура – “неповороткий” і под.).
Відапелятивні одиниці в мікротопонімії Сколівщини займають чільне місце. Це
спричинене насамперед ландшафтними особливостями краю. Д. Бучко зазначає, що
“дослідження відапелятивних топонімів допомагає більш повно вивчати словниковий
склад певного діалекту і мови в цілому попередніх століть, оскільки в топонімах
краще, ніж у живій розмовній мові, зберігаються давні лексеми” [17, с. 260].
Зв’язок між апелятивом і мікротопонімною основою може бути як прямим (об’єкт
відповідає лексичному значенню апелятива), так і опосередкованим (в основі
номінації об’єкта існує звЧязок близькості цього мікрооб’єкта до певної
реалії). Поділ на відапелятивні та відонімні назви характерний для
мікротопонімного матеріалу Сколівщини. Згідно з семантикою апелятивної основи,
досліджувані мікротопоніми умовно поділяємо на дві групи: 1) мікротопоніми, що
походять від географічних термінів; 2) мікротопоніми, утворені від апелятивів
на позначення культурно-історичних реалій. У межах цих груп виокремлюємо
декілька підгруп (похідні від термінів рельєф
- Київ+380960830922