РОЗДІЛ 2
РОСІЙСЬКА православна церква на Донеччині (40-і – перша половина 60-х рр.)
2.1. Загальне становище РПЦ в СРСР та УРСР в 1943–1964 рр.
В цьому підрозділі ми розглянемо загальні аспекти існування РПЦ на теренах СРСР
та УРСР в умовах політики щодо церкви з боку радянської держави, що дасть змогу
більш повного розуміння процесів, що відбувалися на Донеччині.
Період 1943–1964 рр. для історії Російської православної церкви в Україні та на
Донеччині є важливим, бо саме тоді закладалися тенденції розвитку церкви, які
безпосередньо призвели до ситуації, характерної для розвитку українського
православ’я в незалежній Україні.
Початок цього періоду – вересень 1943 р. Цей рік став доленосним як для
держави, так і для Російської православної церкви. У вересні цього року
відбулася знаменита зустріч Й. Сталіна з керівництвом церкви: митрополитом
Московським і Коломенським, місцеблюстителем патріаршого престолу Сергієм
(Страгородським), митрополитом Ленінградським Алексієм (Сіманським) та
митрополитом Київським і Галицьким, екзархом України Миколаєм (Ярушевичем). На
цій зустрічі були вирішені питання внутрішнього життя церкви та окреслені нові
принципи державно-церковної політики.
Згодом, 8 вересня 1943 р., відбувся Архієрейський Собор РПЦ, на якому після
сімнадцятирічної перерви було обрано Патріарха Московського. Ним став
місцеблюститель московського патріаршого престолу, Блаженнійший митрополит
Московський і Коломенський Сергій (Страгородський). На Соборі були присутні 19
православних архієреїв [297, 250]. В ранзі Патріарха Сергій очолював Церкву до
своєї смерті – 15 травня 1944 р.
З другої половини 1943 р. і протягом 1944 рр. Червона Армія звільняє територію
України від нацистів та їх союзників. В жовтні 1944 р. Україна була повністю
звільнена від німецьких окупантів. 15 жовтня 1944 р. в Києві у Володимирському
соборі відбулося урочисте богослужіння з нагоди остаточного звільнення України.
Його провів екзарх України митрополит Київський Іоанн (Соколов). Аналогічні
богослужіння пройшли в багатьох храмах республіки.
До кінця 1944 р. практично вся територія Радянського Союзу була звільнена від
загарбників. На початку 1945 р. відбулася важлива для подальшого життя РПЦ
подія – Помісний Собор Російської православної церкви (вперше після Собору 1917
– 1918 рр.). Учасниками Собору були 204 особи: єпископи та духівництво РПЦ,
миряни, представники помісних православних церков Близького Сходу, Грузії,
Болгарії, Сербії, Румунії, російське православне духівництво з-за кордону. На
Соборі було обрано нового Патріарха Московського та всієї Русі. Ним став
митрополит Ленінградський Алексій (Сіманський). Він очолював церкву протягом
двадцяти п’яти років (до своєї смерті у 1970 р.).
Через декілька днів після Собору (10 квітня) новообраного патріарха було
запрошено на зустріч до Й. Сталіна. На зустрічі були присутні митрополит
Миколай (Ярушевич), керуючий справами Московської патріархії протоієрей М.
Колчицький. Йшлося про патріотичну діяльність церкви, діяльність церкви на
зовнішньополітичному фронті, про встановлення зовнішніх контактів [250, 328]. А
9 травня патріарх звернувся до вірних зі зверненням з нагоди завершення війни.
Представники церкви на чолі з патріархом були запрошені на Парад Перемоги на
Червоній площі 24 червня 1945 р. Все це свідчило про те, що влада і після війни
не планувала змінювати політику щодо церкви, яка намітилася у вересні 1943 р.
З середини 40-х рр. ХХ ст. починається активізація зовнішніх стосунків церкви.
Залучення церкви державою до вирішення проблем на зовнішньополітичному
напрямку, спонукало створити спеціальний орган – відділ зовнішніх стосунків
РПЦ, який очолив митрополит Миколай (Ярушевич). Відновлюються зв’язки РПЦ з
іншими помісними церквами. У цьому ж році делегація Московської патріархії
відвідує з візитами Болгарію, Югославію, Румунію. Важливою подією в церковному
житті не лише ХХ ст., а мабуть, і за всю її історію став історичний візит
(вперше за всю історію церкви) її Предстоятеля Патріарха Московського та всієї
Русі Алексія І до Святої Землі.
Очевидно, що радянське керівництво свідомо намагалося створити в Москві центр
світового православ’я та використовувала церкву авторитет церкви для зміцненні
своєї присутності на Близькому Сході та у країнах Східної Європи, що після
війни опинилися в полі впливу СРСР. Про це свідчать і вищезгадувані поїздки
патріарха.
Відбудовується адміністративна, управлінська структура церкви починаючи від
парафій та єпархій. Фактично єпархіальна форма адміністративного поділу була
відновлена після її знищення та ліквідації єпископів у 30-і рр. У 40-і роки
церква поступово відновлює свій єпископат. В перші післявоєнні роки до його
складу входили переважно літні вдові протоієреї, наприклад, єпископ Донецький і
Ворошиловградський (згодом одеський і Херсонський) Нікон (Петін), якого було
зведено до сану єпископа в 1944 р.
Архівні дані свідчать, що з 17 архієреїв в Україні станом на 01.01. 1948 р.
семеро були в різні роки в ув’язненні.
У 1949 р. у складі єпископату РПЦ тільки в кордонах СРСР було 74 архієреї:
окрім патріарха – ще 5 митрополитів, 21 архієпископ, 40 правлячих та 7 вікарних
єпископів. На території України станом на 1 січня 1946 р. діяло 15 архієреїв,
5066 священиків, 441 диякон. Екзархат очолював митрополит Київський і Галицький
Іоанн (Соколов).
Станом на 1 червня 1945 р. кількість діючих православних громад на території
СРСР сягала вже 10243, причому 6072 з них розташовувалися на території
Української РСР, а в Росії – 2297. У наступі роки кількість громад церкви
продовжувала зростати. Так, станом на 1 липня 1946 р. їх кількість сягала вже
13215. У 1948 р. правос
- Київ+380960830922