РОЗДІЛ 2
ВЗАЄМОЗВ’ЯЗОК ГЕОПОЛІТИЧНИХ ТА ЕТНОНАЦІОНАЛЬНИХ ЧИННИКІВ У ДЕРЖАВОТВОРЧИХ
ПРОЦЕСАХ УКРАЇНИ
2.1. Геополітичні детермінанти розбудовчо-консолідаційних процесів українського
суспільства
Більшість сучасних українських учених-політологів свою увагу так чи інакше
фіксують на таких завданнях: забезпечення державою геостратегічної перспективи
суспільства і визначення етнонаціональних пріоритетів розвитку. При цьому
геополітика є одним із інструментів досягнення історичної (територіальної)
стабільності держави, у межах якої живе і розвивається конкретний етнос, а
етнонаціональні пріоритети розвитку визначаються за допомогою адекватних
способів забезпечення стабільності держави.
Україна належить до держав, де етнічні спільноти сформовані на своїх історичних
територіях з давніх часів. Проблеми, з якими довелося зіткнутися українському
народу, притаманні багатьом бездержавним народам, які були змушені певний час
перебувати під впливом чужої культури, історії тощо. Протягом століть українці
намагалися здобути незалежність, створити свою державу на власному
етнонаціональному терені. Природна територія українського народу на різних
етапах його історичного розвитку завжди виступала одним з найважливіших
чинників його державницьких прагнень. На відміну від західних учених Р.Челена,
Ф.Ратцеля, А.Мехена, Х.Маккіндера, К.Хаусхофера та ін., які відстоювали думку,
що відправним пунктом національного існування є воля до життя та здатність до
експансії, українські дослідники підкреслювали, що український менталітет
взагалі не сприймає завойовницьких ідей, вимагаючи лише те, що належить тому за
правом. “Дальша прикмета української історично-політичної традиції – се
цілковитий брак імперіалізму, – писав Рудницький. Польська і московська
політична думка основана на поневоленні сусідніх народів... Українці ж бажають
собі лише української національної держави в етнографічних границях” [231, с.
70].
Характерною рисою державних кордонів України є те, що вони не співпадають з
межами її етнічних земель. Згідно з дослідженням В.Сергійчука, остаточне
возз’єднання західних етнічних українських земель відбулося у 1945 p., коли до
складу СРСР увійшли Східна Галичина, Північна Буковина та Закарпаття.
Споконвічні ж землі українського етнічного масиву – Холмщина та Підляшшя у
Польщі, Мараморощина та Банат у Румунії, Пряшівщина у Словаччині – залишилися
поза державними кордонами України [238]. Відповідно до територіальних
перетворень змінювався і етнічний склад населення країни, що й донині
позначається на формуванні культурного образу та характері міжнаціональних
взаємин українського народу.
Проживання на теренах сучасної України чисельних етнічних спільнот, які
традиційно не вважалися етнічними меншинами, вказує на тісний зв’язок етно- та
геополітики. У часи, коли геополітична карта Європи мала інший вигляд, деякі з
цих спільнот становили частину етнічного ядра інших країн, (наприклад, румуни
та молдавани Північної Буковини і Південної Бессарабії до початку Другої
світової війни). Те саме можна сказати про польське населення західних областей
України, словаків Закарпаття та про росіян південно-східних регіонів і Криму. В
етнокультурному національному просторі України є кілька сегментів, що
утворилися в ньому внаслідок історичних обставин. За класифікацією Л. Шкляра,
перший сегмент складає український етнос. Політика держави стосовно нього
зумовлена не бажанням домінувати над іншими сегментами, а мотивами відновлення
історичної справедливості, через порушення якої в часи імперської та
тоталітарної влади сталися істотні деформації у сфері функціонування
української мови, освіти, культурного та духовного життя українського народу.
Другий сегмент становить російська етнічна громада та російськомовні українці,
які внаслідок відродження культури титульного етносу відчувають певну загрозу
щодо збереження та розвитку звичного для них мовного і культурного середовища.
Третій - охоплює решту національних меншин і перебуває у стані становлення.
Четвертий – стосується етносів, для яких територія України є історичною
батьківщиною і за її межами у них немає умов і можливостей для повноцінного
національного життя і розвитку. Водночас, перебуваючи у значній меншості серед
інших етнічних груп, вони зазнають тиску асиміляції. Деякі з них чинять опір
асиміляційним тенденціям, які розпочалися ще в радянську добу, розглядаючи
демократичну українську державність як історичний шанс відродити національну
ідентичність [294, с. 255].
Суттєве значення мають кількісні характеристики тієї або іншої етнічної групи
та їхня частка в національному складі населення. Тому природно, що
етнокультурна ситуація в Україні визначається насамперед етнічною поведінкою
найчисленнішого й титульного українського етносу, який історично виступав у
ролі головного консолідаційного чинника творення державності. Проте кожна з
етнічних спільнот, беручи участь у інтеграційних процесах, водночас
урізноманітнює форми їх прояву, переважно у напрямі регіонального розмаїття
етнокультурної підоснови. На думку А.Пономарьова, значення і характер впливу
національних меншин на етнокультурні й національні процеси зумовлюються
здебільшого такими чинниками: компактністю розселення, чисельністю, мірою
зв’язку із материнським етнорегіоном і характером вплетіння етноспільноти в
політичну систему. Перші три чинники визначають пріоритетність національних
меншин в етнокультурному житті населення, насамперед у зонах міжетнічного
пограниччя: українсько-російського, українсько-білоруського,
українсько-молдавського,
- Київ+380960830922