Розділ 2
Парцеляція як синтаксичний процес і текстотвірна категорія
2.1. Динаміка поглядів на явище парцеляції в сучасній лінгвістиці
Увага дослідників до синтаксичної природи парцеляції як явища нерівнорядного,
поліфункціонального виправдана потребами як теоретичними, так і практичними.
Тривала історія наукового опрацювання явища парцеляції та значна кількість
праць, присвячених парцеляції, до цього часу не дали можливості запропонувати
викінченої типології парцельованих конструкцій [див. табл. 2]. Залишається
актуальним дослідження семантичних і граматичних характеристик парцеляції,
причин її існування, особливостей функціонування парцельованих структур та
розширення їх структурного і функціонального тла.
Під парцеляцією розуміємо „частину простого або складного речення, утворену при
його членуванні на декілька висловлень у зв'язку з певною комунікативною ідеєю
і винесену за межі синтаксичної структури – речення. Між частинами
розчленованого речення зберігаються відношення і форми зв'язку, характерні для
частин непарцельованої конструкції” [Загнітко 2001: 526].
Поширеність парцельованих структур у системі писемного мовлення, зокрема в
художньо-белетристичних і публіцистичних текстах, як свідчить аналіз наукових
досліджень, стала поштовхом для її узагальненого аналізу в описовій граматиці.
Хоча до цих пір остаточно не визначено граматичну основу такого опису.
Явище парцеляції почали вивчати порівняно недавно, проте вже існують значні
теоретичні напрацювання з цієї проблеми, особливо у слов’янському й
романо-германському мовознавстві.
Термін „парцеляція” (з фр. parceller – дробити) [ССІС 1975: 504], в значенні
руйнування на частини структури речення вперше використав Ш.Баллі [Балли 1961],
а в російській науковій літературі першим цей термін застосував професором
А.Ф.Єфремовим [Ефремов 1951].
Започаткував дослідження мовленнєвого членування речення у 30-40-х роках нашого
століття чеський лінгвіст В.Матезіус, який вказував на різницю між статичним та
динамічним виявом речення. Погляд на експресивність як на категорію, що має
загальномовний характер й виражається на різних мовних рівнях, дозволив йому
прийти до висновку про існування факультативних синтаксичних одиниць, які
імпліцитно та експліцитно відтворюють емоційне ставлення мовця до дійсності
[Матезиус 1967: 445-456]. Дещо далі у своїх дослідженнях пішов французький
лінгвіст Ш.Баллі, який виділення частини речення в самостійну одиницю назвав
„дислокацією” [Балли 1961: 94]. У науковому описі, задовго до появи самого
терміна „парцеляція”, відповідні мовленнєві факти вчені здебільшого
кваліфікували описово і не заглиблювалися в їхню суть, бо ці явища науково
коментувалися дуже широко і їхня специфіка виявлялася в нерівнорядному колі
явищ [Сковородников 1978].
Важливим етапом у дослідженні експресивних синтаксичних явищ, до яких належить
і парцеляція, стали 50-60-ті роки, коли фахівці з романсько-германського
(А.Доза, Ж.Дюбуа, М.Коєн, Ж.Рене та ін.), слов’янського мовознавства
(С.Іванчев, Й.Мукаржовський, К.Попов та ін.) звернули увагу на способи побудови
художнього тексту. У цей період помічено й докладно проаналізовано тенденцію до
зближення синтаксичної будови літературної та розмовної мов, зроблено спроби
детального опису окремих розмовних конструкцій. Чимало праць було присвячено
приєднувальним конструкціям, до яких відносили і парцеляцію. У цей час
сформувались основні напрямки у вивченні приєднувальних конструкцій і ця
проблема починає активно вивчатися. Так, С.С.Крючков зазначав, що приєднування
так само, як і парцеляція за своєю природою є явищем усного мовлення [Крючков
1980]. В.В.Виноградов [Виноградов 1969], Л.В.Щерба [Щерба 1957], Н.С.Поспєлов
[Поспєлов 1948] поклали початок аналізу граматичних особливостей стилістичних
функцій, текстотвірної ролі приєднування, а в середині 60-х років постало також
питання про розмежування приєднування як феномена живого усного мовлення і
парцеляції як особливого „прийому експресивного синтаксису писемної
літературної мови” [Ерёмина 1986].
М.Коен, розглядаючи проблему функціонального і структурного виявів парцеляції,
відзначав факт самостійного існування залежних членів речення та окремих частин
єдиного синтаксичного цілого. Він називає такі синтаксичні побудови
„parcelles”, вводячи в науковий обіг нове поняття „Style parcellaire”
(парцельований стиль) [Cohen 1966: 228-234].
У 60-70-ті роки паралельно використовуються обидва терміни – приєднування і
парцеляція, причому часто на позначення того самого феномена. Це зумовило
певною мірою їхню синонімізацію, що стало причиною недостатньої диференціації
самих понять і явищ, які вони охоплюють. Такий стан досліджень тривав у
мовознавстві до середини 70-х років, коли разом із розвитком нового
мовознавчого напряму – лінгвістики тексту, – активізувався інтерес до засобів
експресивного синтаксису, зокрема й до парцеляції.
У ряді своїх ґрунтовних теоретичних праць М.Коен відзначає, що явище парцеляції
набуває у мові все більшого поширення й потребує глибокого вивчення, бо воно
заторкує поняття логічної організації фрази [Cohen 1967, 1954].
А.Доза називає побудову синтаксичної конструкції з парцеляцією „пунктуаційним
трюком” (trucage de ponctuation) і зараховує до особливостей індивідуального
стилю автора, наголошуючи на неприродності парцеляції [Dauzat 1943: 234].
Появу у французькій мові незвичайних інтонаційно-синтаксичних моделей,
підрядних речень без головних, переривчастість ритму зі спробою його
соціолінгвістичного тлумачення здійснює й Жан Дюбуа [Dubois 1961: 63-66].
Ж. Рене відзначає, що виділення крапкою підрядного речення або чл
- Київ+380960830922