РОЗДІЛ 2
ТЕОРІЯ І ПРАКТИКА ПІДГОТОВКИ МАЙБУТНІХ УЧИТЕЛІВ СУСПІЛЬСТВОЗНАВСТВА В СИСТЕМІ ВИЩОЇ ПЕДАГОГІЧНОЇ ОСВІТИ
2.1. Зміст, форми, методи та засоби підготовки студентів до викладання суспільствознавства
Освіта, насамперед вища, як найважливіша із соціальних підсистем безпосередньо пов'язана з реалізацією нової педагогічної парадигми, що ґрунтується на зміні ставлення до людини та спрямована на її соціальне становлення. Висока динаміка трансформації нашого суспільства висуває перед вищою школою нові нетрадиційні завдання. Це зумовлено тим, що система освіти і науки "має не тільки постійно адаптуватися відповідно до соціально-економічної ситуації у державі, а й випереджати ці процеси, формуючи їхню суть і кадрове забезпечення" [106, с. 101].
Питання вдосконалення системи вищої освіти в Україні, підвищення якості підготовки фахівців нині розглядається науковцями як "визначальна соціокультурна проблема, вирішення якої полягає у приведенні освіти у відповідність до нових соціально-економічних вимог ринкової економіки, напрацювання державними структурами, які визначають і здійснюють політику в галузі якості освіти, певних політичних тенденцій, визначенні стратегії дій згідно з потребами суспільства і ресурсами держави, створенні освітянських програм, необхідних для економічного та соціального розвитку України, а також індивідуального та культурного самовираження особистості суспільстві" [79, с. 3]. Сучасний студент - майбутній учитель - це людина з "інноваційним мисленням, здатна усвідомлено взяти на себе відповідальність як за особистість іншої людини, що постійно розвивається, так і школи як системи, що теж перебуває в розвитку [144, с. 3-4].
Тривалий час вища педагогічна освіта базувалась "на методології ортодоксального марксизму, функціоналістського професійного пристосовництва" [111, с. 242]. Незважаючи на офіційне несприйняття технократизму, в системі вищої освіти України довгий час домінувала установка на підготовку вузького спеціаліста, за якої особистість розчинялася в корпоративних структурах і на рівні загальноприйнятих суспільних цінностей стверджувався постулат про домінування загальних інтересів перед цінністю окремої людини. За цих умов із структури особистості "було витіснено той кістяк, на якому тільки й можуть триматися як гуманістична система освіти, так і гуманоцентрична мотивація набуття знань і навичок, у результаті якої країна отримує свідомого громадянина, творчу особистість, носія і творця культури" [106, с. 127].
Аналіз навчальних планів вищих закладів освіти 70-80-х років засвідчує, що такі документи повністю регламентували навчальний процес у межах 36-ти годинного тижневого навантаження студентів. Раді того чи іншого факультету ВНЗ дозволялося вносити в навчальний план лише незначні зміни щодо кількості годин і послідовності вивчення окремих курсів, встановлюючи щорічно назви і обсяг дисциплін щодо спеціалізацій і факультативних курсів, визначати перелік дисциплін, за якими пишуться курсові роботи. Однак навіть ці "свободи" в жодному разі не стосувалися суспільствознавчих дисциплін.
Часто навчальні плани різних ВНЗ щодо суспільствознавства були подібними, не враховували профіль закладу, містили обов'язкові для викладання у всіх вузах, на всіх факультетах дисципліни. Це означало:
- існування жорсткого "Графіка навчального процесу" по роках і місяцях навчання, з датами по тижнях від І-го до V (IV) курсу з точним розподілом теоретичного навчання, екзаменаційних сесій, навчальної та виробничої практик, виконання дипломних робіт (чи проектів), часу на державні екзамени і канікули;
- обов'язковий для кожної спеціальності бюджет часу в тижнях, по роках навчання і всіх видах навчальної роботи, включаючи екзаменаційний контроль та канікули;
- плани навчального процесу перелічували назви затверджених дисциплін, їх розподіл по семестрах, з визначенням для кожної дисципліни і кожного семестру екзаменів або заліків курсових робіт, а також з точним визначенням годин, видів навчальних занять, кількості академічних годин на тиждень та всього разом на час навчання [153, с. 82-83].
У 90-х роках почали формуватися нові підходи до професійної освіти в цілому, які значною мірою вплинули і на підготовку вчителя до викладання суспільствознавчих дисциплін у ВНЗ. Сьогоднішня система підготовки фахівця, спрямована на передачу студентам певного обсягу знань, умінь і навичок, втрачає свою актуальність. Останнім часом дослідники, які звертаються до визначення особливостей підготовки фахівців у вищих педагогічних закладах, акцентують увагу на тому, що традиційна система педагогічної освіти, орієнтована на підготовку спеціалістів-предметників, уже не може задовольнити потреби сучасної педагогічної практики. "Виникає необхідність зміни стратегічних, глобальних цілей педосвіти, перестановки акценту зі знань спеціаліста на його людські, особистісні якості, що постають водночас і як мета, і як засіб його підготовки до майбутньої професійної діяльності" [144, с. 35]. Тобто, сучасна стратегія вищої освіти переносить увагу на розвиток особистості студента, підпорядковуючи цьому весь зміст освіти. На перше місце виходить особистість людини, смислоутворюючий початок її самотворення і життєвої активності, яка бере на себе місію професійної підтримки особистісного визрівання людини. У майбутнього вчителя сьогодні необхідно сформувати вміння "набувати позиції суб'єкта власної освіти, усвідомлювати самого себе, свою індивідуальність, свої можливості й через самоприйняття та саморозуміння йти до розуміння і прийняття дітей, до духовної єдності з ними і до підтримки їх внутрішніх сил, до народження у них смислу життєтворення, самотворення, укорінення у людстві" [218, с. 17]. Педагог здійснює зв'язок між поколіннями. Він виступає як індивідуальний суб'єкт педагогічної діяльності й водночас як суспільний суб'єкт - носій громадських знань та цінностей. У зв'язку з цим у суб'єктивній характеристиці педа
- Київ+380960830922