Ритм художньої прози Вірджинії Вулф.

РОЗДІЛ 2
ПРИНЦИПИ І ПРИЙОМИ РИТМІЗАЦІЇ ХУДОЖНЬОЇ ПРОЗИ ВІРДЖИНІЇ ВУЛФ
2.1. Засоби ритмізації у романі "Кімната Джейкоба"
Роман Вірджинії Вулф "Кімната Джейкоба" (1922) можна вважати знаковим у творчій еволюції письменниці. Це був перехід від ранніх романів "Подорож назовні" (1915) та "Ніч і день" (1919), у яких письменниця лише шукала нові форми і методи письма, до таких експериментальних творів, як "Місіс Делловей" (1925), "До маяка" (1927) та "Хвилі" (1931). Саме в цей період Вулф вдалося знайти власний авторський стиль: "Я зрозуміла, як почати (у свої сорок) говорити щось власним голосом" [228, т. II, с. 186]. Художнє новаторство роману "Кімната Джейкоба" полягає не лише у фіксації важливих для естетики Вулф "моментів бачення", виокремлених значущих фрагментів буття героїв, а й у формальному їхньому втіленні, оскільки в даному творі Вулф уперше вдається до ритмізації наративу.
Розпочинаючи роботу над цим твором у 1920 році, Вулф занотувала у щоденнику від 26 січня, що у неї з'явилася ідея нової форми для нього: "Думаю: одна річ буде поставати з іншої, як у "Ненаписаному романі", проте вже не на десяти, а на двохстах сторінках" [там само, с. 13]. Авторка бачила своїм завданням позбутися скутості та досягти відчуття просвітленості, зберігаючи форму і швидкість письма. Вона хотіла вмістити у твір "все, все...", вдаючись до нового підходу до побудови роману: "цього разу все буде зовсім іншим: жодного риштування, майже не видно і цеглини" [там само]. Ідея захопила письменницю, в її робочих записах не знаходимо коментарів з приводу теми чи проблематики майбутнього твору, а лише зауваження про величезні можливості, які передбачала в його формі. Згодом авторка зазначила, що силою, яка об'єднує роман, має стати Кімната. На думку сучасної американської дослідниці С. Рейтт "Кімната Джейкоба" "проростала із зернин ранніх оповідань" [211, с. 43]. Ми також вважаємо, що художній підхід, апробований Вулф у ранніх оповіданнях "Понеділок чи вівторок", "Ненаписаний роман" та "Пляма на стіні", у романі вперше застосовано саме у "Кімнаті Джейкоба".
Свідоме авторське транспонування набутого досвіду в інший жанр не залишилося непоміченим блумсберійцями. За словами Едварда Моргана Форстера, він побачив зв'язок стилю ранніх ліричних есе та нового твору: "Стиль і гострота сприйняття залишилися такими ж ...> але мова йшла про людські стосунки. ...> Трапилось неймовірне: метод, за своєю суттю поетичний, легкий, знайшов застосування в прозі" [153, с. 300].
Серед американських критиків, які, як Л. Ідел, Ф. Роуз, Р. Фрідман, акцентували увагу на поетичності романної прози Вулф, лише останній згадав про "Кімнату Джейкоба". Р. Фрідман підкреслював, що хоч вершина ліризації прози письменниці - безперечно, "Хвилі", проте цей процес започаткований саме в романі "Кімната Джейкоба" [див. 193, с. 206]. Російська дослідниця К. Генієва, у свою чергу, відзначила поетичність найперше оповідань авторки. У передмові вона підкреслила, що вони вирізняються з парадигми малої прози в Англії початку ХХ століття відсутністю сюжету, часово-просторової визначеності, а також героїв у класичному розумінні слова. К. Генієва охарактеризувала жанрову природу цих оповідань як "ліричні есе", "замальовки настрою, психологічного стану", як "спроби засобами мови, слова передати відчуття, не стільки думку, скільки процес мислення, пошуки істини" [48, с. 6]. "Кімнату Джейкоба" вона так само сприймала як величезний віршований твір у прозі - "настільки поетичним є світ, що виникає на сторінках цієї книги, настільки нетривкими описи дитинства, настільки мерехтливим тремтіння характеру, який тому і виходить зрештою цілісним, що автор усіма доступними її мистецтву засобами ухиляється від останнього мазка" [49, с. 30]. Наближення прози до поезії, що було однією з важливих для Вулф творчих проблем, знайшло своє втілення в даному творі.
Роман "Кімната Джейкоба" має всі ознаки модерністичного. На його сторінках постає життя Джейкоба Флендерса від дитячих років до 24-річчя. Характерним для нового типу письма є головний персонаж - сором'язливий, освічений юнак. У ньому легко впізнати риси брата письменниці Тобі, який рано пішов із життя. Назвати Джейкоба героєм роману виховання, поширеним на той час в англійській літературній практиці [див. 35], можливо лише з огляду на контекст модерністичних трансформацій цієї жанрової моделі, в якому і сам процес виховання, і сприйняття героя читачем підпорядковані суб'єктивним чинникам. Так, внутрішній світ Джейкоба розкривається не через вчинки самого персонажа (чи реалізовані, чи потенційні) або оцінки його оточенням, а крізь призму його свідомості, що активно сприймає імпульси навколишньої дійсності. Естетика модернізму висувала до образу молодої людини інші вимоги - персонаж роману зображувався в окремі миттєвості життя і не зазнавав постійного формуючого впливу зовнішнього світу. На кінець життєвого шляху Джейкоб залишається таким, яким і був усе своє недовге життя - людиною у пошуку єдності думки і почуттів, яка випадає з рамок свого часу й навіть свого покоління. Досвід, набутий героєм, сфокусований на естетично маркованих предметах. Вони контрапунктно віддзеркалюють його стосунки з найближчим оточенням: матір'ю, викладачами, друзями, коханкою, - і, таким чином, передають неминучу відокремленість людини у сучасному світі. Після смерті персонажа його речі, такі незначущі для інших, набирають символічного значення. Р. Фрідман влучно зауважив, що і сам Джейкоб є предметом ("thing") у значенні "речі, потенційно нездатної відчувати, яким стає його тіло" та "об'єкта свідомості інших персонажів" [див. 193, с. 208]. Така позиція дослідника не порушує окресленої нами жанрової парадигми. Ми сприймаємо "Кімнату Джейкоба" як роман-епітафію, роман-спогад про представника "трагічного покоління". Зауважимо побіжно, що феміністичне потрактування даного твору як "оплакування представників елітного маскулінного світу" [див. 186, с. 205] є вельми тенденційним і не відповідає епістемології ані г