РОЗДІЛ 2
ОСОБЛИВОСТІ ХУДОЖНЬОЇ РЕАЛІЗАЦІЇ
КОМУНІКАТИВНОЇ МОДЕЛІ У «СПОВІДІ» Ж.-Ж. РУССО
2.1. Співвідношення категорій автор - оповідач - герой у сучасному
літературознавстві
У художній автобіографії дослідження «інстанції автора» відсилає до категорій
«автора - оповідача - героя», що обумовлено референцією всіх трьох компонентів
до однієї особи - особистості письменника, що реально існує. Коли оповідач
номінально збігається з героєм, відбувається те, що Н.А. Ніколіна називає
самооб'єктивацією: «З одного боку, оповідач виступає як такий, що активно діє,
мислить, згадує, створює текст - суб'єкт, з іншого боку, саме він є об'єктом
опису» [164; 228]. Вважаємо за необхідне розглянути співвідношення категорій
«автор», «оповідач», «герой» у прозі неавтобіографічного характеру, щоб на їх
тлі чіткіше проявилася специфіка взаємозв'язку цих понять у межах жанру
автобіографії. Основна увага буде приділятися роману як формі «неособистої»
літератури, суб'єктна система якої здатна імітувати автобіографічну оповідь.
Об'єктом вивчення стануть основні аспекти найбільш відомих і обговорюваних
теорій автора, що виникли в літературознавстві XX - початку XXI ст., при цьому
автор дисертації не претендує на їх докладне й спеціальне дослідження, а лише
коротко окреслить основний зміст різних концепцій.
Сьогодні розробка теорії автора ведеться на стику наукових дисциплін:
літературознавства й лінгвістики, літературознавства й філософії.
Фундаментальні розробки пов'язані, як відомо, насамперед з іменами двох
видатних учених - В. Виноградова та М. Бахтіна. В. Виноградов здійснює
лінгво-стилістичний підхід до вивчення авторства [50, 51], М. Бахтіна цікавить
філософсько-естетичний аспект проблеми [17, 20, 21, 23]. У межах
історико-літературних завдань досліджують категорію автора Б.О. Корман [113,
115, 116] і Л.Я. Гінзбург [62].
У західному літературознавстві етап активного осмислення теоретичних основ
проблеми авторства припадає на 60-70 рр. Вивчення проблеми автора пройшло
кілька етапів. Як пише О. Дмитрієва, у літературній критиці ХХ ст. (в усякому
разі у французькій) автор у цілому втрачає свій статус. Спочатку його фігура
виявляється дискредитованою позитивізмом і, за висловом Луї Е (Louis Hay),
«банальністю біографічних пояснень» [75; 19]. Структуралісти й
постструктуралісти в полеміці з біографічною школою літературознавства
засумнівалися у важливості текстотвірної функції автора.
Умовно сучасні теорії автора можна класифікувати за принципом
визнання/заперечення авторського начала як визначального в художній структурі
твору. Близькими постулатам В. Виноградова й М. Бахтіна виявляються засадничі
позиції Р. Барта: він уважає неможливим змішування автора як біографічної
особи, автора-творця художнього світу й автора як елемента структури твору. У
статті «Смерть автора» (1968) [10] Р. Барт пропонує функціональну заміну автора
читачем1
[1 Відправною точкою для Р. Барта стала поетика Малларме, згідно з якою у творі
говорить не автор, а сама мова. Бартівська концепція певним чином спровокована
цим письменником і, можливо, деякою мірою застосовувана саме до нього, але
французький вчений надав їй універсального характеру.]. Текст, за Р. Бартом,
створюється й читається так, що автор на всіх його рівнях усувається. На зміну
авторові приходить скриптор, що народжується одночасно з текстом і не має буття
до й поза письмом. Рука скриптора, «втративши всякий зв'язок з голосом, робить
чисто нарисний жест і окреслює якесь знакове поле, що не має вихідної точки, -
в усякому разі, воно виходить тільки з мови як такої» [10; 388]. Якщо йти за
Р.Бартом, то в автобіографічній прозі немає ніякого зв'язку ні з реальним
автором, ні з образом автора. Вчений не роз'яснює специфіку відносин
«скриптора» з ними, відмінність позиції автора в «небіографічній прозі» від
біографічної, хоча претендує на універсальність своїх положень.
Будучи теоретиком того періоду структуралізму, який називають періодом «культу
тексту», Ж. Бельмен-Ноель в 1970 р. доходить висновку, що неприпустимо
звертатися до «особистого», щоб описувати те, що стало публічним, що
перетворення «письма» у текст - це історія розбіжності автора як «суб'єкта
письма» [30; 107] із «суб'єктом тексту» як образом автора [30; 107]. Але,
визнаючи те, що із простору текстового аналізу автор витиснутий, він одночасно
бачить, що автор «втілює собою думку, що створює й об’єднуює, автор як
уособлення вищої волі, особливої, неповторно-унікальної реальності, джерело
цілісного змісту, що підлягає розшифруванню» [30; 101]. У цілому ж генетична
критика багато зробила для реабілітації автора.
Пізніше, коли стало очевидним, що повністю ігнорувати автора, втім, як і
історію створення тексту1
[1 Про це свідчить розквіт «генетичної критики» у Франції наприкінці 1980-х –
90 рр. [61], у руслі якої іде «Бальзаківський щорічник» 1999 (2) («L’annйe
balzacienne» (II) – Р. 411-1050), рецензію на який написала Н.Т. Пахсар’ян
[171].], і літературний період – складові «контексту» - не можна, інтерес до
проблеми «автор – герой – твір» відродився. А. Компаньйон, підбиваючи підсумок
лекції М. Фуко 1969 р. «Що таке автор?» і статті Р. Барта як
робіт-конфронтацій, стверджує необхідність розгляду категорії «автор» [109;
62], оскільки «... всі традиційні літературні категорії можуть бути
співвіднесені з авторською інтенцією або ж виведені з неї» [109; 59]. Генетист
Мішель Конта доходить висновку, що «усунення суб'єкта погано поєднується з
присутністю руки, що виводить знаки на папері» (цит. за: [75]).
Багато представників сучас
- Київ+380960830922