РОЗДІЛ 2
ХУДОЖНІ ВЕРСІЇ ІСТОРИЧНИХ РЕАЛІЙ У ДРАМАТУРГІЇ Л.СТАРИЦЬКОЇ-ЧЕРНЯХІВСЬКОЇ
Період ХІХ - початку ХХ ст. є одним із найважливіших і, водночас, недостатньо досліджених у сучасній українській історичній та літературознавчій науці. У цей час відбулося становлення України як геополітичної одиниці, завершилося формування національної самосвідомості української нації, зростала економіка, науковий і технічний прогрес, збагачувалися соціально-політичні,філософській, морально-етичні й естетичні пошуки.
У радянській науці ХІХ - початок ХХ ст. розглядалися як доба, що безпосередньо передувала соціалістичній революції, тому всі події так чи інакше прив'язувалися до революційного руху, який мав увінчатися тріумфальною ходою більшовизму. Перед сучасними істориками й літературознавцями стоїть нелегке завдання переосмислення цього періоду і сформування поліваріантного бачення історичного та літературного процесу і підпорядкування йому наукових студій і розвідок, виховання культури полеміки і підготовка нової генерації дослідників.
Потреба відновлення цілісної та об'єктивної картини літературного процесу кінця ХІХ - початку ХХ ст. зобов'язує до аналізу творчого доробку кожного з письменників того часу. Перу Л.Старицької-Черняхівської належать оригінальні, мистецьки витончені п'єси, в яких авторка прагнула "віднайти модель сенсу буття, що є рушієм суспільного прогресу і поєднує в собі минуле, сьогодення і майбутнє в єдине ціле" [252, с. 8]. Ці пошуки були позначені трагічним оптимізмом світогляду письменниці, яка "передбачала в перспективі можливість відродження української державності, але вважала, що це може відбутися лише за певної політичної ситуації, свідомої волі згуртованого народу і за наявності лідера, здатного об'єднати народ навколо націотворчої ідеї" [252, с. 8].
Історичні драматичні твори Л.Старицької-Черняхівської свідчать, що національна і державницька ідея у них завжди поряд, що вони складають нерозривні грані одного провідного, стержневого поняття - історичного буття народу саме у формі незалежного існування. Утвердження й захист власної державної та духовної самобутності, власне - національного поступу становили суть ідейного спрямування здобутків української художньої думки, що виявлялися в історичній драматургії, збуджували духовні сили народу і поширювали його розумові обрії.
Недарма І.Франко ще на початку ХХ ст. зазначив, що він "задумав кинутися головою на поле драматургічне" [237, с. 519], бо найскладніший літературний рід і найулюбленіше на той час широкими масами мистецтво сцени могли багато повідати про громадські проблеми. І.Франко, Леся Українка, В.Винниченко, С.Черкасенко, О.Олесь трактували драму як форму усвідомлення людиною зокрема протиріч суспільних. Їх думки розвинула Л.Старицька-Черняхівська. Письменницю хвилювали взаємини провідника і маси, вождя і народу, позначені не тільки драматизмом історичного часу їх діяльності, а й фатальністю особистостої долі героїв, породжуваної свідомим жертвуванням себе в ім'я ідеї творення української держави.
Л.Старицька-Черняхівська, як наголошує Л.Барабан, "приступила до написання трагедії "Гетьман Дорошенко", коли історична тема посіла першорядне місце в театрах Європи, і в українській драматургії початку ХХ століття були "Сава Чалий" І. Карпенка-Карого, "Бояриня" Лесі Українки, "Сонце Руїни" В.Пачовського, "Про що тирса шелестіла" С.Черкасенка, "Гонта на Уманщині" Т.Колесниченка, "Пан Сотник" С.Степовика та інші. Твори хоч і не однакові за художнім рівнем та глибиною проникнення у відображувану епоху, але показові для художнього процесу доби, яким жила тоді Україна [11, с. 20-21].
Певна ідеологізація гетьманства не закривала складностей і протиріч діянь і Дорошенка, і Мазепи, і Брюховецького, і Самойловича, які не досягли бажаних результатів через відсутність монолітного єднання сподвижників навколо ідеї української державності.
Історичні драми Л.Старицької-Черняхівської інтерпретували ідеологічну несформованість суспільної позиції, її непідпорядкованість єдиній керівній силі, негативні риси національного характеру і ментальності, стаючи художнім і громадським явищем своєї доби і разом із тим несучи пізнавальну і мистецьку потужність для неоднорідної масової аудиторії, доповнюючи уявлення та знання історії України.
2.1. Відтворення боротьби за відродження української державності
Протягом всієї епохи підросійської залежності України урядові кола Російської імперії боролись проти будь-яких спроб українців здобути для себе хоча б автономну форму державності, вилучали з їх політичної культури державницьку ідею, фактично забороняли українську історичну науку, бо вона призводила до відродження історичної пам'яті, до формування національного світогляду й нації. Царизм робив усе, щоб носій національної свідомості - освічена верства ставала частиною політичної владної еліти Росії, зливалась із російським дворянством, втрачала свою національну культуру, менталітет і державницький світогляд. І називали зрадниками, а у ХVІІІ - ХІХ ст. "мазепинцями" тих, хто наважувався працювати на ниві національного культурного відродження.
За таких політичних умов і наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. "багато хто з інтелігенції міняв свою личину, линяв, скидав шкіру, прибирав нової "співзвучної", аби вписатися у новий формат, легковажачи власними переконаннями, затиснувши власне сумління - аби будь-якою ціною вижити... На тлі цих людських метаморфоз та еквілібристики життя і творчість Людмили Старицької-Черняхівської особливо імпонують своєю сталістю переконань, вірністю одного разу обраній історичній тематиці, непристосовництвом до перемінних вітрів" [243, с. 5].
Письменниця була серед тих, хто розворушував та інтелектуалізував літературний і театральний процеси, спрямовував їх у русло новоєвропейського прогресу. Вона чітко уявляла ідеологічну місію історичної дра