РОЗДІЛ 2
ЕТНІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ КОНЦЕПТУАЛІЗАЦІЇ ДІЙСНОСТІ, ОБ'ЄКТИВОВАНІ В ОДИНИЦЯХ ЛЕКСИКО-ФРАЗЕОЛОГІЧНОГО МОВНОГО РІВНЯ
Структура концептів позначена неоднаковим співвідношенням універсальних та ідіоетнічних компонентів, внаслідок чого вони можуть виступати носіями універсальних або етноспецифічних рис ментальності носіїв певної лінгвокультури. Водночас лексика, що відбиває культурну інформацію, не утворює реальної системи на вербально-семантичному рівні мовної особистості. Асистемність культурного квантування засвідчують і міжмовні зіставлення, що виявляють незбіг етномаркованих лексичних "ділянок" в різних лінгвокультурах. Цей факт стимулював нас до вивчення когнітивного рівня мовної особистості крізь призму явища концептуалізації із залученням різних груп національно забарвленої лексики з метою якомога глибшого опрацювання концептуального простору етнічної лінгвокультури та відтворення основних рис ментальності її носія. Досліджуючи етноспецифічні номени, ми спиралися на класифікацію культурно маркованої лексики, запропоновану І. Голубовською, згідно якої лексика національних мов поділяється на:
1. Номени реальних об'єктів зовнішнього світу, в межах яких виділяються:
- номени, які позначають однопорядкові для різних мов поняття, відмінні за ступенем деталізації і змістовим наповненням значень;
- номени, що позначають специфічні, унікальні для даного мовного ареалу поняття (у термінах лінгвокраїнознавства - безеквівалентна лексика);
- номени, що позначають близькі поняття різної прототипової віднесеності (еквівалентні слова з різним лексичним фоном).
2. Номени концептів колективної етнічної свідомості:
- культурно зумовлені слова-концепти, позначення абстрактних специфічних понять;
- номени, що містять оцінно-ціннісний конотативний компонент;
- слова, що належать до сфери міфічних категорій, породжених колективною свідомістю етносу7 [63, с. 73].
2.1. Роль прототипової лексики у створенні національно-мовної картини світу
2.1.1. Українське "село", російські "деревня", "село": витоки відмінностей між культурами. Інтерес до дослідження прототипової лексики, тобто такої, що є понятійно еквівалентною відносно інших мов і лише частково еквівалентною або безеквівалентною на рівні лексичного фону, зумовлюється актуалізацією культурних фонових знань при такому аналізі. Так, автори лінгвокраїнознавчої теорії слова Є.М. Верещагін і В.Г. Костомаров, розглядаючи семантику слова як сукупність семантичних компонентів, вирізняють лексичне поняття і лексичний фон. Міжмовне (еквівалентне) лексичне поняття існує в різних етнокультурних спільнотах і без втрати інформаційного змісту може бути адекватно виражене двома (або більше) мовами [40, с. 16]. Водночас семантика слова не вичерпується лексичним поняттям, оскільки включає ще й сукупність непоняттєвих компонентів - лексичний фон, позначений особливостями світобачення етносу.
За своєю природою лексичний фон відображає, насамперед, не внутрішньомовну, реляційну семантику, а зв'язок предметів і явищ дійсності. Фон відповідає за асоціативні (парадигматичні та синтагматичні) зв'язки слова. Саме фон визначає місце слова в лексико-семантичному полі. Таким чином, лексичний фон поряд із лексичним поняттям - це спосіб існування суспільної свідомості, спосіб фіксації позамовної дійсності переважно на звичайному, масовому, традиційному рівні її відбиття [Там само, с. 179-180].
Звернімося до аналізу понятійно еквівалентних лексем близькоспоріднених мов: укр. село, рос. село, деревня8. Багатовимірність соціокультурного феномену "село" підтверджують численні дослідження з історії, археології, етнографії, соціології, культурології, а також твори художньої літератури і мистецтва. Актуальність всебічного висвітлення побуту і психології села особливо декларується для східнослов'янських культур, зокрема української та російської, де історично більша частина населення проживала в сільській місцевості. Безумовно, протягом минулого століття відбулися значні зміни в ментальній сфері і способі життя селянства, пов'язані зі зламом традиційної ізольованості сільського побуту, глибокими змінами у ціннісних орієнтаціях, спричинених політичною й економічною нестабільністю в роки війн і революцій тощо. Крім того, неправомірним було б ототожнювати етнічну культуру із культурою села поза вивченням культури міста або, наприклад, феномену інтелігенції, яку часто важко виділити як "прошарок населення", особливо в західноєвропейському лінгвокультурному контексті, де поняття "інтелігенція" не категоризується. Проте незаперечним є той факт, що протягом довгого періоду часу головним носієм і зберігачем традицій етнічної матеріальної та значною мірою духовної культури східнослов'янських народів було селянство. Так, наприкінці минулого століття предметом пильної дослідницької уваги стала ментальність селянства у тісному зв'язку із творами народного мистецтва, фольклором, релігією, народною педагогікою і, безумовно, вплив селянської ментальності на національний менталітет сучасних українського і російського етносів. Дослідження духовної культури та морально-ціннісних пріоритетів етносу в нашому дисертаційному дослідженні значною мірою базується на вивченні пареміологічного фонду, що, як відомо, є витвором колективної народної творчості. Відомості з життя і побуту села також необхідні нам задля глибшого висвітлення культурного фону української лексеми хата.
Однією з найважливіших галузей традиційної життєдіяльності українських та російських селян був громадський побут. Традиційні громадські об'єднання - українська "громада" та російська "община (мир)", - крім контролю над виробничою діяльністю та норм соціального регулювання, являли собою унікальне явище народної культури, з якого бере витоки специфічне співвідношення колективного й індивідуального начал в етнічній ментальності українського і російського народів. Виникнення сільських громад значною мірою було зумовлене природно-кліматичними факторами т