РОЗДІЛ 2
КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА УМОВ, ЩО СТОСУЮТЬСЯ СТАНУ КРАЙНЬОЇ НЕОБХІДНОСТІ ТА ДІЯННЯ, ВЧИНЮВАНОГО У ЦЬОМУ СТАНІ
2.1. Проблеми наукового аналізу стану крайньої необхідності та діяння, вчинюваного у цьому стані
Зі змісту ст. 39 КК України випливає, що для визнання незлочинності заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам особа, котра діє у стані крайньої необхідності, має дотримуватися ряду законодавчих обмежень, що передбачені у даній статті, що нерідко у науковій літературі називаються умовами правомірності діяння, вчинюваного у стані крайньої необхідності. Передусім скоєння діяння, яким захищаються певні правоохоронювані інтереси і водночас заподіюється шкода іншим правоохоронюваним інтересам, передбачає перебування особи у вказаному стані, який у часі передує заподіянню шкоди, є його передумовою. У ч. 1 ст. 39 КК України вказується на характер небезпеки, що створює стан крайньої необхідності: вона повинна безпосередньо загрожувати особі чи охоронюваним законом правам цієї людини або інших осіб, а також суспільним інтересам чи інтересам держави. Також є вказівка на неможливість усунення цієї небезпеки у даній обстановці іншими засобами. Вказується і на таку умову як неперевищення меж крайньої необхідності.
У зв'язку із таким широким колом вказаних законодавчих умов, що характеризують діяння, вчинене у стані крайньої необхідності як незлочинне, а також саму передумову такого діяння - стан крайньої необхідності, виникає проблема певної їх, (умов) систематизації. У кримінально-правовій літературі висловлювалися і висловлюються різні думки з цього приводу. Зауважимо, що законодавчі зміни, що так чи інакше внесли корективи у законодавчий вираз інституту крайньої необхідності, особливо не позначилися на розбіжності у теоретичних позиціях. Тому у дослідженні даного питання залишаються актуальними і ті ідеї, що були висловлені у радянські часи.
Й.І. Слуцький свого часу розглядав необхідну оборону і крайню необхідність з виділенням умов правомірності, що відносяться до посягання (небезпеки) і до захисту від нього. Таке розділення умов правомірності вчений вважав однією із спільних рис цих двох інститутів [10, c.48, 90-91]. С.А. Домахін правомірність крайньої необхідності пов'язував з наявністю двох груп умов: умов виникнення та завершення стану крайньої необхідності і умов правомірності діянь, вчинюваних при крайній необхідності. Перша група умов визначає стан, у якому у громадянина виникає право на вчинення діяння, що спрямовуються на збереження охоронюваних законом інтересів. Друга група умов визначає, яким ознакам повинно відповідати дане діяння, щоб бути правомірним. Розгляд цих двох умов, на думку автора, і складає основи аналізу крайньої необхідності [7, c.19-20]. Такого ж поділу дотримувалися при аналізові крайньої необхідності також В.Н. Козак [16, c.37], А.А. Піонтковський [9, c.382] і деякі інші радянські вчені-юристи.
Зауважимо, що розподілу умов правомірності діяння, вчинюваного у стані крайньої необхідності, на дві групи дотримується більшість науковців і на сучасному етапі розвитку науки, що не виключає певної специфіки вирішення даної проблеми окремими із них.
Зокрема, Ю.В. Баулін свого часу вважав, що обставини, що виключають злочинність діяння (у тому числі і крайню необхідність) потрібно розглядати через аналіз двох елементів: підстав та складу. Під підставами автор розумів виняткові за своїм характером і складні за складом фактори об'єктивної дійсності, що виправдовують здійснення вчинків, що зовні підпадають під ознаки злочину. До складу подібних вчинків вчений відносив такі елементи: об'єкт, об'єктивну сторону, результат, а також суб'єкта, мотив та мету [96, c.20-23]. Такий підхід був у подальшому використаний багатьма вітчизняними науковцями, зокрема С.І. Дячуком [97, c.98], М.В. Анчуковою [98, c.9].
У наступних працях Ю.В. Баулін стосовно крайньої необхідності застосовує схожу конструкцію. Науковець відзначає, що стан крайньої необхідності виникає за наявності відповідної підстави, яка характеризується двома елементами: 1) небезпекою, що безпосередньо загрожує правоохоронюваним інтересам особи, суспільства або держави; 2) обстановкою, що свідчить про неможливість усунення цієї небезпеки іншими засобами, окрім заподіяння шкоди таким же правоохоронюваним інтересам. У випадку наявності стану крайньої необхідності у особи виникає право на заподіяння шкоди певним правоохоронюваним інтересам. Незлочинність (правомірність) заподіяння шкоди визнається за умови, що поведінка особи відповідала певним ознакам, що характеризують: 1) її мету; 2)характер дій цієї особи; 3) об'єкт заподіяння шкоди; 4) своєчасність захисних дій; 5) співрозмірність [99, c.139-141].
На дві групи розподіляє умови правомірності і Омар Мухаммед Мусса Ісмаіл, котрий розглядає крайню необхідність через вимоги, що відносяться до небезпеки та вимоги до захисних дій, вчинюваних у стані крайньої необхідності. До вимог першої групи автор відносить: небезпека повинна виходити із ряду джерел; небезпека повинна бути наявною, реальною; небезпека не може бути усунена іншим шляхом, окрім заподіяння шкоди. До вимог другої групи ним віднесено: заподіяння шкоди третій особі; своєчасність захисту; заподіяння шкоди, яка є менш значною чи рівною відверненій шкоді [100, c.11-12].
У ряді сучасних підручників та навчальних посібників з кримінального права розподіл умов правомірності також зводиться до розподілу їх на дві групи. Так, у навчальному посібнику, підготовленому колективом авторів (І.П. Козаченко, О.М. Костенко, В.К. Матвійчук та ін.) виділені умови правомірності, що відносяться до небезпеки (повинна бути суспільно небезпечна загроза, дійсність небезпеки, наявність небезпеки, неможливість усунення цієї небезпеки інакше, ніж заподіянням шкоди іншим інтересам) та умови правомірності, що відносяться до захисту (суспільні відносини повинні захищатися від загрози, своєчасність захисту, заподіяння шкоди третім особам, недопущення перевищення меж крайньої необхі
- Київ+380960830922