РОЗДІЛ 2
ТЕОРЕТИЧНІ ПИТАННЯ ПСИХОЛОГО-ПЕДАГОГІЧНОЇ ПІДГОТОВКИ ВЧИТЕЛІВ ПОЧАТКОВОГО НАВЧАННЯ НА ПЕДАГОГІЧНИХ КУРСАХ
(ДРУГА ПОЛОВИНА ХІХ - ПОЧАТОК ХХ СТ.)
2.1. Витоки уявлень про психолого-педагогічну підготовку вчителів
початкового навчання у світовій та вітчизняній педагогічній думці
Сучасна освіта становить собою "складний соціокультурний феномен", який "має певну організацію, закономірності внутрішньої будови, генезису, розвитку, функціонування, тобто виступає цілісно-автономним системним утворенням" [153, с. 6]. Її успішність забезпечується базовою частиною - педагогічною освітою, завданням якої є відтворення суб'єкта освіти - вчителя. Виникнення та акумулювання знань викликало потребу у людях, які зберігали б та передавали ці знання наступним поколінням, здійснювали історично важливу функцію виховання людини. Ці два чинники стали головними, що спричинили зародження спочатку освітньо-педагогічної діяльності, а пізніше - педагогічної освіти, яка поступово, протягом тривалого історичного періоду набула основних рис системності (структурованості, організованості, підпорядкованості, цілісності тощо).
Психолого-педагогічна підготовка вчителя початкового навчання на педагогічних курсах в Україні досліджуваного періоду сформувалася на теоретичних і практичних освітньо-педагогічних та культурних надбаннях попередніх історичних періодів, використовувала досвід зарубіжної та вітчизняної педагогічної думки та практики підготовки вчителя. Обумовимо, що вчителів, які займалися навчанням та вихованням дітей молодшого шкільного віку (в сучасному тлумаченні) ми будемо відносити до категорії "вчителі початкового навчання".
Особливості змісту, форми, шляхи та методи підготовки вчителя початкового навчання визначалися ступенем суспільного розвитку, способами взаємодії людини та навколишнього середовища, рівнем виробничих технологій, змістом праці людини, сформованістю матеріальних та духовних потреб, розвитком освітньо-педагогічної традиції тощо. Витоки змісту психолого-педагогічної підготовки сягають глибинних основ етнопедагогіки українського народу, що базується на здобутках доби пізнього неоліту (В. Бондаренко, М. Кондращук, Л. Силенко та ін.), племен трипільської культури, які мали значний обсяг знань про засоби виробництва, знаряддя праці, види господарської діяльності, цінності духовної культури (віру в богів, традиції, звичаї, обряди, ритуали, споріднені племінні та протописемні мови тощо [156, с. 32]). Суттєвою частиною інформації, доступної дитячій свідомості, у ті часи володіли жінки, що при матріархальному характері суспільних відносин трипільців визначило провідну роль жінки-матері у навчанні та вихованні дітей. Надалі підготовкою хлопчиків займалися чоловіки-мисливці та воїни, що підтверджує думку, що дорослі були першими вчителями. Це сприяло генетико-історичному розвитку, формуванню у певної частини дорослих здібностей до навчально-виховної діяльності [28]. Педагогічний досвід передавався стихійно, у складі загальних життєво необхідних знань. Відбиралися найбільш придатні для цього особи - "пестуни", "годувальники" - досвідчені, шановані люди, котрим громада доручала освітню справу [80, с. 60 - 61].
Наступною історичною формою стало сумісництво педагогічної з основною діяльністю (матеріально-практичною або духовною). Одними з перших її суб'єктів у різних народів були жреці-освітяни, ремісники-педагоги, воїни-вчителі, мандрівники-філософи, які вже більш упорядковано, ніж попередники, у процесі індивідуального навчання отримували й психолого-педагогічні знання.
Поступовий розвиток соціокультури вимагав від освітньої сфери підвищення її ефективності, але випадковість та непередбачуваність у виборі людей, які навчали, гальмували процес розвитку. Коли ж суспільство (держава) накопичувало досить великий обсяг знань, відбувалося кількісне і якісне зростання освітньої галузі, виникала потреба у зростанні числа осіб, які навчають, а отже, в започаткуванні цілеспрямованої їх підготовки. Значний вплив на формування уявлень про психолого-педагогічну підготовку вчителів мали антична, еллінська, римська та візантійська (останню пізніше сприйняла Київська Русь) освітньо-філософські традиції. Давньогрецькі освітньо-виховні системи, спартанська та афінська (остання є родоначальницею сучасних педагогічних наук), були націлені на формування найкращих духовних, розумових, інтелектуальних та фізичних якостей людини.
У працях давньогрецьких філософів - Фалеса із Мілета (бл. 625 - бл. 547 рр. до н. е.), Геракліта (бл. 530 - 470 рр. до н.е.), Демокріта (460 - поч. IV ст. до н. е.), Епікура (341 - 270 рр. до н. е.) та інших міститься багато цінних міркувань стосовно мистецтва "пейдагогос" (грец. - "дітоводів") та їх навчання [213, 281 стовп.]. У Давній Греції з'явилися дидаскали, що сприймали педагогічні знання у процесі індивідуального чи групового приватного навчання від філософів. Вони стали першими відомими на сьогодні вільнонайманими вчителями, які мали свободу вибору у формуванні змісту навчання, його форм і методів.
Визначний стародавній грецький філософ і педагог Сократ (469 - 399 рр.
до н. е.) заклав основи педагогічних словесних "живих" методів: "сократової індукції", "сократової іронії", евристичної бесіди, діалогу [205, с. 446 - 450]. Знаменитий мислитель-ідеаліст стародавніх Афін Платон (427 - 347 рр. до н. е.), як педагог-практик у власній школі (Академії) навчав поміж інших і майбутніх педагогів на основі принципів професіоналізму, добровільності, свободи особистості, доброчесного працелюбства вчителя та "правильного виховання і навчання" [206, с. 193 - 197]. Педагогічні ідеї Аристотеля (384 - 322 рр. до н. е.) про всебічний гармонійний розвиток особистості на основі психологічних знань про вікову періодизацію, індивідуально-особистісні особливості, етапи навчання: від смислового спостереження через запам'ятовування до розуміння [67, с. 188 - 198], три джерела морального виховання - задатки, навички та розум стали основними при об