РОЗДІЛ 2
ДОСВІД РЕАЛІЗАЦІЇ ІДЕЇ ВЗАЄМОЗВ'ЯЗКУ НАВЧАННЯ Й ВИХОВАННЯ ВЧЕНИМИ СЛОБІДСЬКОЇ УКРАЇНИ
ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XIX - ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ
2.1. Відображення вченими ідеї взаємозв'язку навчання й виховання у наукових і навчально-методичних матеріалах
Аналіз історико-педагогічних джерел з проблеми дослідження [10; 81; 83; 154; 155] дозволяє констатувати, що на межі ХІХ - ХХ століття вченими Слобідської України були розроблені засади перебудови української національної школи. У їх основу були покладені ідеї демократизму, народності, гуманізму, надання змісту навчання та виховання національного характеру, що передбачало вивчення рідної мови, природознавства, фольклору, вітчизняної культури, історії, географії, мистецтва, засвоєння духовних цінностей та ідеалів українського народу.
В аспекті досліджуваної проблеми вважаємо за необхідне наголосити, що вчені Слобідської України означеного періоду, розглядали навчально-виховний процес як частину духовного життя суспільства, що передбачає трансляцію і подальший розвиток національної та світової культури, широкого наукового знання про людину і світ. На їхню думку, саме багатовіковий, культурно-історичний досвід нації повинен формувати ідейно-моральну основу виховання.
Проблему відродження української школи неможливо відокремити від проблем видання українських підручників, оскільки й організація викладання, й підготовка навчально-методичного матеріалу взаємодоповнюють одне одного, і тільки ця взаємодія може гарантувати високий рівень навчання й виховання. Необхідно відзначити, що питання створення нових українських підручників у період другої половини ХІХ - початку ХХ століття стояло досить гостро. У 50-60-ті роки ХІХ ст. зусиллям прогресивної української інтелігенції були підготовлені й видані "Граматика" П. Куліша (1857 р.), "Буквар южно-русский" Т. Шевченка (1861 р.), "Українська абетка" М. Гатцука (1861 р.) та ін. Однак із часом ці підручники втратили свою актуальність, оскільки, по-перше, педагогічна думка збагатилася новими ідеями й теоріями; по-друге, більшість підручників була розрахована на використання лише в недільних школах.
Підкреслимо, що дефіцит досконалих підручників зазнавали не тільки українська, але й російська школа, оскільки до 90-х років ХІХ століття Міністерство народної освіти не мало єдиних навчальних програм, планів і вимог стосовно підручників. Більшість підручників було створено не для конкретного предмета або класу, а для методичної підмоги вчителю, який відповідно до навчальних завдань і мети, вирішував, який матеріал і з якого підручника доцільно використовувати у кожній конкретній ситуації. До того ж серед підручників і посібників переважали ті, що відрізнялися безапеляційним, наставницьким тоном і проголошували релігійні й моральні ідеали існуючого державного ладу.
Зважуючи на це, учені Слобідської України прагнули забезпечити школу досконалою навчально-методичною літературою, яка б передусім задовольняла потреби національної школи, слугувала джерелом національного духу та культури, засобом та формою виразу цінностей та ідеалів нації.
Ці переконання стали підґрунтям розроблених ученими підручників із мови, словесності, історії, географії та ін. для початкової та середньої школи, де принцип узаємозв'язку навчання й виховання визнавався базовим.
У ході наукового пошуку встановлено, що одним із найпотужніших засобів реалізації принципу взаємозв'язку навчання й виховання у змісті національної освіти вчені Слобожанщини вважали народну словесність, яка за їхнім переконанням, увібрала в себе "все багатство народу, його естетичні цінності й моральні ідеали".
Варто зазначити, що дослідженнями в галузі народної словесності прогресивні науковці займалися, починаючи з ХІХ століття: на початку століття - М. Максимович, А. Метлинський; у середині століття - Я. Головацький, О. Потебня, П. Чубинський; наприкінці століття - Б. Грінченко, І. Франко та ін. Вони справедливо вважали, що історія і культура України є багатим і найцікавішим матеріалом для вивчення, при цьому вказували на дефіцит відповідної літератури. Так, 1908 р. в першій книзі "Записок Українського Наукового Товариства" в Києві з'явилася стаття В. Перетца "Завдання вивчення української літератури", у якій він писав: "Потрібно взятись до розробки загального нарису історії української літератури в хрестоматію, починаючи з давніх часів" [81, 44]. Пізніше таке ж побажання зі сторінок "Київської Ради" висловив І. Огієнко.
Як підтвердили результати проведеного дослідження, усвідомлюючи необхідність практичного шкільництва у навчальній методичній літературі такого спрямування, харківський учений, професор М. Сумцов удався до написання "Хрестоматії по українській літературі для народних учителів, шкіл учительських та середніх і для самоосвіти" (1918 р.), "Хрестоматії по українському письменству" (1922 р.) Оскільки історія української літератури - галузь надзвичайно широка, яку неможливо в повному обсязі представити одним навчальним посібником, М. Сумцов для свого підручника обрав лише її частину - "нову" літературу та народну словесність, які вважав найбільшим яскравим утіленням народної свідомості та почуттів. Учений, пояснюючи свій вибір, відзначав, що література завжди грала важливу роль у процесі духовного розвитку народу, тим більше для українського народу, для якого література довгі роки була ледве не єдиним способом вираження національного світогляду і надійним захистом його духовного життя. Особливо значущим учений уважав два напрями української літератури: народну словесність і нову літературу. Таким чином, підручник М. Сумцова складався з двох частин: у першу частину ввійшли народна словесність, стара література (XІ - XІV ст.) і література середніх віків (XV - XVІІІ ст.), а в другу - нова література (кін. XVІІІ - поч. XX ст.) Зауважимо, що перша частина хрестоматії, крім майже класичних творів, таких як: "Слово о полку Ігоровім", "Слово про загибель землі руської", "Хронології Римші", творів І. В
- Київ+380960830922