РОЗДІЛ 2
Культурно-світоглядні витоки української діалогічності
2.1. Двовір'я: язичницько-християнський діалог традицій.
Хрещення Київської Русі стало знаковою подєю зміни народно-мітологічної парадигми на нову, християнську. Більшість тогочасних європейських держав офіційно належали до Вселенської Церкви. У хрещенні Русі Володимир Великий вбачав ідеологічно-політичну необхідність як міжнародного, так і внутрідержавного характеру, адже, з іншого боку, об'єднання племен в Київську Русь вимагало радикальних дій: заміщення усталеного землеробського племінно-общинного ладу на централізовано-князівську феодально-військову державу. Владно-силове прийняття християнства визначило неоднозначне його входження у традиційну народно-язичницьку мітологічну парадигму й стало однією з причин специфічного формування давньоруського православ'я.
Важливим аспектом християнізації було не повне знищення язичництва, а його часткова адаптація, латентний парадигмально-культурний діалог - двовір'я. Адже космологічно-циклічні уявлення продовжували жити у звичаях, фольклорній спадщині народу. Тож незалежно від прийняття монотеїзму, зважаючи на схильний до толерантного полісемантичного світосприйняття, український менталітет від самого початку свого формування не лише був налаштований на традицію, а й на творення специфічного механізму її подальшого функціонування і продовження. Так внаслідок компромісу, накладання християнства на попередню обрядовість було збережено спадкоємність давньоукраїнської архетипно-культурної константи.
Утвердження Володимиром Великим християнства східного обряду як державної релігії мало свою передісторію. Ще у 867 році, після переможних походів на Візантію, київський князь Аскольд прийняв християнство, а на київській горі поставив церкву св.Іллі.
Але із династією Рюриковичів українські землі знову повертаються до багатобожжя. Услід поширеній серед істориків концепції норманського походження Рюрика (якої до речі дотримувався й давньоруський автор "Повісті временних літ") вже саме правління чужорідних князів викликало спротив корінних слов'янських племен. То ж негативні настрої щодо централізованої князівської влади поширювались і на "нову" християнську релігію. Таке підтвердження знаходимо й у припущенні М.Брайчевського про охрещення у 944 році після походу на Візантію князя Ігоря, що подвоїло гнів і так незадоволених політикою київських князів деревлян, стало ще однією з причин вчиненої ними у 945 році розправи над Ігорем [20, c.108-109]. Звичайно, в такому контексті варто наголосити на індивідуальному виборі християнської віри Ігорем, адже офіційні джерела русько-візантійських договорів (941, 945 рр.) свідчать, що сам князь як державна особа разом із своїм військом присягався язичницькими богами та й похований був княгинею Ольгою за старим обрядом. Втім, не по-християнськи жорстоко охрещена Ольга розправилась з старообрядцями-древлянами. Тоді ж як її син Святослав Ігорович, який у поглядах і у побуті був значно ближчим до війської дружини, аніж до князівського престолу, схилявся до традиційних народно-язичницьких вірувань. Вправний у військових діях, а не у політичних хитрощах, князь Святослав дотримувався "поганських звичаїв" та, за влучним висловом М.Грушевського, був "козаком на престолі"[52, c.19-29].
Для амбітного молодшого сина Святослава та ключниці княгині Ольги Малуші - Володимира, котрий після зміщення у 980 році власного брата Ярополка зайняв київський престол, релігійна реформа була важливим ідеологічним методом впровадження централізованої влади у Київській Русі. Відтак вищезгаданий Володимирський пантеон був лише перехідним етапом. Князь активно шукав нової релігії, яка була б здатною обґрунтувати князівсько-феодальне правління. Саме у православ'ї із його "візантійським консерватизмом", особливою увагою до естетичного боку обряду та паралельним механізмом церковно-політичного взаємозв'язку Володимир Великий бачив оптимальну богословсько-ідеологічну доктрину. Адже середньовічна соціальна позиція церкви візантійського типу тяжіла до такої форми теократизму, де державець визнавався за Богом обраного "помазаника", благословлявся церковними ієрархами, його правління було рівнозначним із земним здійсненням царства Божого, а, отже, протистояння волі правителя було тотожним єресі та віровідступництву.
Водночас, східний обряд був значно ближчим для давньоруського язичника за західний, оскільки остаточно не передбачав кардинального розрізнення на sacrum і profanum. Російський філософ-богослов С.Булгаков зауважив, що "православ'я має за основний ідеал не стільки етичний, скільки релігійно-естетичний", і "може бути визначеним в етичному аспекті як душевна рівновага, для якого, при всій трагічній серйозності, властивій "царству не від світу цього", залишається місце і для оптимістичного, радісного ставлення до життя в межах земного існування"[22, c.188]. У своїй праці "Іншість православ'я" сучасний католицький богослов Є.Новосельскі говорить про "шок", який переживає християнин західного чи то католицького, чи протестантського віровизнання при участі в православній Літургії, де важливим є "містерія". Автор стверджує: "Характер таких Літургійних містерій, правдоподібно пов'язаний із греко-античною і точно із елліністично-орієнталістською традицією містерійних обрядів, з попередньою до християнської практикою організації цих обрядів та з відповідним їй інтуїтивним груповим досвідом... Із чимось подібним ми не зустрінемось на Заході, де християнство розвинулось на значно простішому ґрунті...І, як наслідок цього, християнство на Заході мало змогу формувати значно відокремлений від попередніх нашарувань, простіший культ, який виходив лише із біблійної, іудео-християнської традиції"[256, c.11].
Утворена на основі синтезу іудаїзму, античної думки та східної патристики доктрина східної вітки Вселенської церкви включила у себе морально-етичні догмати, теологічні й космологічні уявлення про світобудову, священну історію та обряд. Попередній
- Київ+380960830922