РОЗДІЛ 2. ГНОСЕОЛОГІЧНІ ТА АКСІОЛОГІЧНІ ПЕРЕДУМОВИ СВІТОГЛЯДНОГО ПЛЮРАЛІЗМУ
В цьому розділі обґрунтовується підхід до розуміння світоглядного плюралізму як наслідку того, що в процесі осмислення людиною власного буття необхідно постають метафізичні питання, які виходять за межі можливостей доказового або демонстративного пізнання; тому відповідні світоглядні ідеї виражають не знання, а екзистенційні сподівання, зумовлені смисложиттєвими потребами, ціннісними орієнтаціями, індивідуальним самовідчуттям і соціокультурними впливами.
Структура розділу визначається цим підходом як послідовність розгляду питань про:
* можливості людського пізнання, їх специфіку у царині світоглядних питань і зв'язок цієї специфіки зі світоглядним плюралізмом;
* значення метафізичних ідей для осмислення людського буття та способи раціональної аргументації у світоглядній царині;
* характер світоглядної свідомості як самосвідомості людини у духовно-моральних вимірах, як вираження екзистенційних сподівань людини, зумовлених її смисложиттєвими потребами і ціннісними орієнтаціями; можливості, які ця інтерпретація надає для розуміння природи і значення світоглядного плюралізму, а також для розуміння причин і умов світоглядної нетерпимості/толерантності.
Запропонований підхід ґрунтується на аналізі й синтезі гносеологічних та філософсько-етичних концепцій І.Канта, Л.Фейєрбаха, К.Поппера, І.Берліна, О.Ф.Лосєва, В.Франкла, Ч.Тейлора та ін.
2.1. Пізнавальні можливості людини та їх специфіка у світоглядній царині
Класичне дослідження пізнавальних можливостей людини та їх відношення до найбільш дискусійних світоглядних питань (про Бога, свободу і безсмертя душі) здійснив Імануїл Кант у "Критиці чистого розуму" [71]. Його головний, з точки зору нашої проблеми, результат, можна сформулювати так: пізнавальні можливості людини, що ґрунтуються на універсальних (трансцендентальних) формах чуттєвості й розсудку, обмежені двома предметними областями - сферою логіко-математичних конструкцій та сферою феноменів чуттєвого досвіду, даних у формах простору й часу. Усі питання, що виходять за межі цих двох сфер, є нерозв'язними для чистого теоретичного (спекулятивного) розуму, перебувають за межами людських пізнавальних можливостей? Людина не знає і не може дізнатися відповіді на такі питання, хоча (як це випливає з "Критики практичного розуму") вона необхідно ставить ці питання і мусить займати у відношенні до них якусь позицію. Таке позиціонування Кант ототожнює з поняттям віри, йдучи, певною мірою, за сформованою філософією Середньовіччя ідеєю дуалізму знання і віри. Проте, як ми побачимо далі, поняття віри з релігійної точки зору і з точки зору Канта має дуже різний смисл.
Хоча в філософії Канта таке визначення меж пізнавальних можливостей людини є частиною трансцендентальної теорії пізнання, воно може бути обґрунтоване і незалежно від неї. Кожна з двох сфер, на які Кант поширює компетенцію пізнавальних можливостей людини, відповідає двом головним "парадигмам" докантівської філософії пізнання - класичному раціоналізму (намагання створити всеохопну систему знання про дійсність дедуктивним шляхом з самого розуму - за зразком математики) та класичному емпірицизму (переконання в тому, що знання про дійсність походять не з самого розуму, а з чуттєвого досвіду).
Подібне розрізнення пізнавальних сфер можемо знайти і в працях інших філософів.
Зокрема, Ісая Берлін поділяє всі питання, на які люди шукають відповіді, на три групи ("корзини"):
1) питання, відповіді на які можуть бути знайдені за допомогою упорядкованого спостереження й експерименту; з деякими застереженнями сюди ж відносяться й питання про події, що відбувалися в минулому (оскільки наше знання про них ґрунтується на свідченнях очевидців), - царина емпіричних та історичних наук;
2) питання, "визначені в термінах заданих систем аксіом, встановлених правил висновування тощо", відповідь на які "може бути отримана через коректне, заздалегідь встановлене застосування цих правил", - царина формальних наук (логіки й математики) [11, c.92];
3) питання, які не належать до жодної з перших двох груп, - філософські (?світоглядні) питання.
Перші два типи питань відрізняються за методами, які застосовуються для пошуку відповідей на них: відповіді на математичні питання не можуть бути отримані через спостереження, а відповіді на емпіричні проблеми - засобами чистих розрахунків. Проте між ними є дещо спільне: вони ніби містять в собі "вбудовану техніку для пошуку відповідей на них": ми знаємо де шукати відповідь, що надає одним відповідям правдоподібність, а іншим - ні, які методи будуть відповідати питанню, а які ні [11, c.92].
Для світоглядних питань не існує таких методів. На відміну від емпіричних та формальних питань, такі питання як "Що таке час?", "Що таке число?", "В чому смисл життя людини на землі?", "Як можливе знання фактів минулого, які вже відійшли - відійшли куди?", "Чи справді усі люди браття?" не містять в собі "вказівок на шляхи, на яких мають бути знайдені відповіді" [11, c.93].
Вказівку на обмеженість пізнавальних можливостей людини царинами формальних і емпіричних питань можемо побачити і в програмі засновника позитивізму Огюста Конта та його послідовників у ХХ столітті (неопозитивістів Віденського гуртка) - в їх намаганні очистити науку і суспільну свідомість від усіх ідей, які не належать до логіко-математичної царини і не можуть бути логічно зведені до даних спостереження (виведені з них формально-логічними засобами) - верифіковані; в теорії про те, що всі метафізичні (в зазначеному вище сенсі логічної незводимості до даних спостережень) ідеї та висловлювання є позбавленими сенсу нісенітницями.
Карл Поппер доводив нездійсненність позитивістської програми: жодна наукова теорія (оскільки вона говорить не про окремі факти, а про загальні закони) не може бути зведена до даних спостереження, верифікована (в розумінні доведення її істинності на основі спостережень). Не існує