розділ 2.2. Таким чином, спіритуалістичний характер давньоіндійської філософії, ідея єдності та ідея взаємозалежності елементів світу породжені соціальним устроєм (колективний спосіб життя в поєднанні з соціальною стратифікацією органічно єдиного суспільного організму), а також історичним відношенням богів і людини як взаємозалежних, що відображено у формулі тотожності вищого об'єктивного і вищого суб'єктивного начал і зумовлює безособистісний характер індійської філософії. Усі перелічені характеристики, обумовлені соціально-етнічними чинниками історичної дійсності, являють собою підґрунтя гуманістичної думки Стародавньої Індії та зумовлюють її специфіку.
Китайська філософія виникає приблизно в середині I тисячоліття до н.е., однак багато філософських ідей та термінів, які становлять основу лексикона традиційної китайської філософії, знаходимо в найдавніших пам'ятках китайської культури - І Цзин (Книга змін), Шу Цзин (Книга історії), Ши Цзин (Книга пісень), що датуються першою половиною I тисячоліття до н.е., а також у текстах більш пізнього періоду Чунь Цю (Книга весни і осені) та Лі Шу (Книга порядку). На відміну від індійської культури, китайська має екстравертний характер, вона більш орієнтована на зовнішні прояви буття: "Соціальна етика і адміністративна практика тут завжди грали значно більшу роль, ніж містичні абстракції та індивідуалістичні пошуки спасіння" [27, с.248]. Екстравертний характер китайської культури обумовлює надзвичайне багатство історичних літописів (коментарі до яких є зародками філософської думки), наявна тенденція узагальнення військового досвіду ("Трактат про військове мистецтво", написаний засновником військової науки Сунь У), увага до астрономії (необхідність прогнозів для оптимізації землеробства), розвинута медицина (трактат "Нэй-цзин", датований серединою I тисячоліття до н.е.) і загальний практицизм, виражений в етичному і ритуальному характері самої філософії.
Своє начало китайське філософське мислення бере, як це було в Стародавній Індії, в міфології. Ми так само зустрічаємося тут з переходом від тваринництва до землеробства, з одухотворенням та персоніфікацією сил природи, з політеїзмом, переплетеним однак зі специфічно китайським віруванням - культом предків. Живучи в умовах страху перед силами природи, людина потребувала надійного захисника, яким стає дух предків, покликаний про неї піклуватися й захищати від гніву богів. Поступово на зміну політеїзму приходить монотеїзм і з пантеону богів виокремлюється верховне божество Шанді - великий бог і божественний прапрадід в одній особі, який виконує функцію оберігання свого народу. "Зміщення в культі Шанді акценту в бік його функції першопредка зіграло в китайській цивілізації величезну роль: саме воно логічно призвело до ослаблення релігійного начала і до посилення начала раціонального, що призвело до гіпертрофованого культу предків, який в подальшому став основою основ релігійної системи Китаю" [27, с.250]. Подальша трансформація китайської свідомості призводить до заміни міфологічного персоніфікованого божества (Шанді) найабстрактнішим абсолютним началом (Небо), у генетичному зв'язку з яким перебуває правитель, що виражалось в обоготворенні ставленика Неба на землі - "Тяньцзи" (Син Неба). Зміцнення культу Неба зумовило сакралізацію самого інституту монархії в період Чжаньго (період войовничих царств), який припадає на середину I тисячоліття до н.е.
Саме в цей час загострюється боротьба між царствами, поширюються соціальні та класові антагонізми, що знайшло своє відображення в напруженій боротьбі ідеологічних шкіл, і не випадковим є те, що більшість мислителів соціальною та етико-політичною тематикою відтіснили гносеологію та онтологію на другий план [62, с. 397-398].
Якщо індійська філософія позаісторична і заглиблена в себе, то китайська філософія, що формується на базі історичних текстів (в яких зафіксована історія воєн і змін владних династій та класів), відображає ідею мінливості, боротьби протилежностей, поетично виражених в образі Інь та Ян, які в суті своїй єдині. Універсальна єдність світу і належність людини до цієї єдності стає лейтмотивом різноманітних філософських шкіл Китаю (і є спільною метою також для індійської філософії), які прагнуть уникнення міжусобиць і оптимізації соціального життя, для чого необхідне усвідомлення індивідом єдності світу й своєї до нього належності. Думку про єдність світу знаходимо ще в Книзі Змін - "основному й вихідному пункті роздумів майже всіх філософів Стародавнього Китаю" [166, с.429]. Її пророцтва містять певні натяки онтологічного пояснення світу: 64 гексаграми - це 64 категорії світу, що розкривають його універсальну єдність. Це робить можливим централізацію мислення в формі загальних понять і звільнення від суб'єктивного розмаїття. Принцип Інь та Ян відображає діалектику змін в єдиному, їхнє чергування, тобто зміну однієї протилежності іншою, що називається шляхом Дао - шляхом речей, шляхом світу в цілому. Книга змін, таким чином, "закриває очевидне і відкриває потаємне. Дає наймення різним речам" [166, с.430].
Ідея мінливості, що виражається в діалектичній боротьбі двох начал, і принцип універсальної єдності світу набули подальшого розвитку в філософії даосизму. В центрі уваги цього напрямку філософської думки Китаю - людина і світ, скеровані Дао, всезагальним законом і абсолютом. Дао - це поняття, яке дає універсальну всеохоплюючу відповідь на питання про виникнення та існування усього сущого. Дао - це не самостійна субстанція, воно безіменне і не сотворене, але саме воно є джерелом усіх речей. Фактично, це самототожність, яка обумовлює все існуюче, це фундаментальна й універсальна єдність світу, як має бути пізнана людиною: "Мета мислення, за даосизмом, є "злиття" людини з природою, бо людина є її частиною. Тут немає ніяких розмежувань у відношенні "суб'єкт-об'єкт"" [62, с.703]. Тотожність суб'єктивного й об'єктивного начал, відома нам вже в індійській філософії, формує принципово інший тип світогляду - східний - який базу
- Київ+380960830922