РОЗДІЛ 2
КІРКЕГОРІВСЬКА ДОКТРИНА ВІДСТОЮВАННЯ “ІСТИННОГО ХРИСТИЯНСТВА” У СВІТЛІ ЇЇ
ТЕОЛОГО-АДОГМАТИЧНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ
2.1. Адогматичний ідеал “істинного християнства” С.Кіркегора проти догматизму
“існуючого християнства”
Фідеїстична інтроспекція Кіркегора, особливості якої були розглянуті в 1.1,
витікає з особистісного “Я”, екзистенціально наповнюється вірою, розчиняється у
“вічному блаженстві” (відчутті Бога) і поглинається “нескінченною
зацікавленістю” в цьому “блаженстві” вже як істинне набуття християнства. У
такому екзистенціюванні слід вбачати внутрішній шлях мислителя до релігійної
істини, який по суті дуже близький кордоцентризму Г.Сковороди. Ця близькість
переконливо доводиться В.Ільїним: “Звернення українського філософа (Сковороди,
- авт.) до “внутрішнього”, “серця” не залишає індивідуальне “Я” постійно
ідентичним; воно перманентно змінюється, відновлюється і трансформується. Це і
закономірно, адже буття – основа не належить до сприйняття, а мусить “бути
трансфеноменальним”, і як таке “є буттям суб’єктивним”, яке володіє
“парадоксальною власністю – не підлягати специфікації: про нього не можна
сказати, що воно те або інше” (Марсель) [47, с.390].
Таким же рухомим є “Я“ і у філософії Кіркегора: він ставить індивіда в різні
життєві обставини (повсякденні, релігійні, вікові, культурні), в яких він
здійснює екзистенціювання (поринає в “парадоксальність віри”), змінюючи глибину
пізнання власної суб’єктивності, а отже і свого “Я”, яке “мусить бути
трансфеноменальним”, виступаючи, як ми вже дійшли висновку, поміж екзистенцією
“парадоксу віри” й феноменом “sola fide”. Дійсно, таке “Я” не підлягає ані
специфікації (в аналітичному сенсі), ані дескрипції (в описовому сенсі), воно
лише живе, переживає і вмирає, відновлюється, трансформується, але стає
парадоксальним (“стрибком мислення” або відчуттям його зникнення, а тому – і
невиразності мовою).
Власне на цьому філософському підґрунті Кіркегор плекає свій адогматичний ідеал
“істинного християнства”, який спрямовує проти догматизму “існуючого
християнства”, і розміщує його в центрі створюваної критично-екзистенціальної
доктрини відстоювання власних релігійних поглядів на проблему сходження до
християнської віри.
Для обґрунтування теорії екзистенціального висвітлення християнства Кіркегору
потрібно було якомога далі відійти від об’єктивації як засобу опису картини
світу. Тому критична платформа мислителя загалом побудована на викритті
неспроможності спекулятивного мислення бути підґрунтям сприйняття християнства.
Розпочнемо розгляд цієї платформи з акцентації Кіркегором невідповідності
спекулятивного мислення проблемі пошуку шляхів досягнення “вічного блаженства”:
“Проте для спекулятивного мислителя питання про його особисте вічне блаженство
просто не може виникнути саме тому, що до його завдання входить все далі і далі
віддалятися від самого себе, в міру сил ставати об’єктивним, тим самим ніби
поступово зникаючи для самого себе і стаючи всього лише силою бачення
спекулятивної думки…
Коли ж ми намагаємося підійти до християнства з тими ж мірками (що і до
язичництва в спекулятивному розумінні, - авт.), ми неминуче впадаємо в оману.
Оскільки людина є синтезом тимчасового та вічного, то спекулятивне блаженство,
яке може відчути мислитель, завжди залишається ілюзією, оскільки він наполягає
на тому, щоб на противагу всім іншим бути вічним всередині часу. У цьому і
полягає хибність спекулятивного мислителя. Бо вище цього блаженства стоїть
пристрасна, нескінченна зацікавленість в особистому вічному блаженстві. Вона
стоїть вище саме тому, що виявляється більш істинною, оскільки з певністю
виражає цей синтез” [63, с.71-72].
Отже, об’єктивність, якої припускається спекулятивне мислення, не може
перевершити суб’єктивність індивіда, який дійсно прагне до вічного блаженства.
Змінити ситуацію на зворотну з боку спекулятивного мислителя виглядає комічним
наміром, бо він і сам недостатньо вірить в таку можливість: “Суб’єктивний
індивід пристрасно, нескінченно зацікавлений в особистому вічному блаженстві,
проте разом з тим припускається, що на цьому шляху йому допоможе спекулятивне
мислення, тобто його власне міркування. Між тим, для того, щоб бути здатним
розмірковувати, він має піти в протилежному напрямку, має втратити та цілком
позбутися себе в об’єктивності, повинен ніби щезнути для самого себе. Така
безглуздість цілком позбавляє його навіть можливості розпочати і надасть
комічний відтінок всілякому твердженню, надбаному ним, як тільки він почне свій
шлях” [63,с.72].
Виходячи з цього судження, Кіркегор розкриває головний аспект суб’єктивності,
який заперечує будь-яку спробу перевести розгляд християнства в об’єктивну
площину: “Християнство не можна спостерігати об’єктивно, - саме тому, що воно
прагне підвести суб’єкта до крайньої точки його суб’єктивності; а як тільки
суб’єкт опиняється в цій точці, він перестає пов’язувати своє вічне блаженство
зі спекулятивним міркуванням. Отже, якщо християнство вимагає від нас цієї
нескінченної зацікавленості індивідуального суб’єкта (що заздалегідь
припускається, оскільки вся проблема зосереджена навколо цього), неважко
побачити, що людина ніяк не може придбати шукане всередині спекулятивної думки.
Все це можна виразити інакше: спекулятивне мислення не дає поставити проблему
взагалі, а тому і всі відповіді, які воно припускає, залишаються деякою
містифікацією” [63, с.72-73].
Як у часи Кіркегора, так і зараз існує такий стан речей, коли християнство
намагаються тлумачити науково-об’єктивною мовою, використовуючи для цього
термінологію християнської догматики. Звичайно, що така
- Київ+380960830922