РОЗДІЛ 2
СУТНІСТЬ ПОНЯТЬ "НАРОД", "НАЦІЯ", "МОДЕРНА НАЦІЯ", "НАЦІОНАЛЬНИЙ ХАРАКТЕР" В ІСТОРІОСОФСЬКІЙ СПАДЩИНІ І.ЛИСЯКА-РУДНИЦЬКОГО
Перед тим як розглянути поняття "народ", "нація", "модерна нація", "національний характер" в історіософській спадщині І.Лисяка-Рудницького необхідно звернутись до європейської філософської та історіософської літератури, де в тій чи іншій мірі розкривається сутність даних понять. Це зумовлено тим, що концепція нації І.Лисяка-Рудницького не являє собою чогось абсолютно нового та оригінального, а швидше є своєрідним синтезом філософських, політологічних та історіософських надбань українських та європейських теоретиків із національних питань, перенесених на специфічно українські терени.
Загальновідомо, що нація належить до одного з найскладніших витворів людського співжиття, природу та сутність якої науково збагнути дуже важко, що зумовлено великим динамізмом даного явища. Внаслідок цього, витоки наукового підходу до трактування національних питань мають подекуди випадковий, а не систематичний характер, де часто переважає імпровізація та інтуїція. Однак, незважаючи на складність даного феномену, у наш час він усе ж таки потребує глибокого та детального аналізу, що зумовлено тими соціально-політичними процесами, які зараз відбуваються у світі. Не менш важливим аргументом є розбудова Української держави, право якої на власну державу та самостійність довгий час заперечувалось. В свою чергу, сучасна соціально-політична ситуація вимагає не лише ствердження політичного статусу та авторитету України на світовій політичній арені, але й обґрунтування історичних витоків, тривалого та надзвичайно складного процесу державотворення, із неухильною тенденцією до територіальної та економічної консолідації.
На нашу думку, буде доречним розпочати дане дослідження із запитання "Що таке нація?". Адже це слово свого часу було прилаштоване до певних соціально-політичних та культурних реалій, і навіть більше, із часом, воно саме перетворилося на інструмент, за допомогою якого ці реалії змінювались.
Саме слово "нація" походить від латинського "natio" (рід, плем'я). Спочатку термін мав дещо зневажливий зміст і, до певної міри, відповідний соціальний контекст. У Давньому Римі "націями" називали групи чужинців із певного регіону, зазвичай об'єднаних кровними зв'язками, що не мали таких прав, якими були наділені громадяни Риму. Відповідно, соціальний статус представників такої групи був нижчим, ніж у громадян Римської республіки.
Характерно, що від самого початку свого виникнення, термін "нація" мав подвійний соціально-психологічний зміст: з одного боку, він виступав як вербальний інструмент відчуження однієї соціальної спільноти від іншої, з іншого - як вияв солідарності для тих, хто до "нації" не входив. У будь-якому випадку, перші варіанти терміну "нація" мали прихований або відвертий ксенофобічний зміст.
Зазначимо, що до ХVII ст. слово "нація" так чи інакше не змінювало свого значення. І лише у ході розкладу старого династичного порядку, формування "національних" держав у Європі, розвитку "національних" мов, які заступили латину, "націоналізації" церков відбулися зміни даного поняття. З універсальної мови загальноєвропейських політичних, релігійних і культурних еліт - латини, слово "нація" перейшло до національних, політичних еліт. Протягом ХVII ст. термін уже використовувався в деяких європейських країнах як відповідник поняття "народ" і пов'язувався з такими категоріями як "громадянство", "держава", позначаючи приналежність до певної територіально-політичної, а не суто етнічної чи мовної спільноти. "Нація" дедалі більше ототожнювалася з "народом", тобто населенням країни, держави загалом. А у ХVIIІ ст. у французькій мові поняття "нація" стало вже еквівалентом поняття "народ".
Англійська та французька мови - це мови найпередовіших у ХІХ ст. в економічному й політичному відношенні народів, культивували передусім політичне значення терміна "нація", і саме в них, це слово стало синонімом суверенності народу та незалежності держави. Етнічні складники терміна не відігравали суттєвої ролі - до нації включали все населення країни, незалежно від етнічного походження. Рівність прав різних етнічних груп гарантувалася належністю до однієї політичної нації. Наслідком даного процесу стає ототожнення понять "нація" та "держава", причому така тенденція лишається характерною для багатьох зарубіжних дослідників і в наш час.
Перші прояви новочасної національної ідеології знаходимо у Й.Фіхте в "Промовах до німецького народу", які вчений виголосив у 1808 році під час навали на Німеччину наполеонівських військ. Завдання цих промов - від німецького народу до німецької держави, де Фіхте намагався показати нації її втрачену самобутність, навчити як її можна здобути знову. Це, на його думку, мало статися шляхом нового виховання, яке було б не тільки народним вихованням, а й національним, що відбувається за допомогою виховання національної свідомості. Останню, Фіхте прагнув пробудити шляхом прищеплення своїм землякам почуття національної гідності, що свідомо й програмно підносилась до щабля німецького месіанізму й винятковості водночас.
Зовсім інший характер має вступ до листа чеського історика, будівельника чеської нації Ф.Палацького, написаного 11 квітня 1848 року у відповідь на заклик німецького Франкфуртського сейму. Автор, у своєму листі, виклав погляди про право народів на самовизначення. "Право народів - це справді, право природи, жоден народ на землі не має права вимагати, щоб для його користі приніс себе в жертву сусід; жоден сусід не зобов'язаний відцуратися або пожертвувати себе для добра свого сусіда. Природа не знає жодних панівних народів або народів-наймитів" [5, с.10].
Як бачимо, між цими двома концепціями відчувається суперечність, що власне, є не випадковою, а типовою для новочасної національної ідеології. Цей дуалізм між німецьким аристократичним націоналізмом, який характеризує програмовий національний месіанізм, винятковість та чеськ