РОЗДІЛ 2. УКРАЇНСЬКЕ ПИТАННЯ В ПОЛІТИЧНИХ
ПЛАНАХ РУМУНІЇ НАПЕРЕДОДНІ НІМЕЦЬКО-РАДЯНСЬКОЇ ВІЙНИ
2.1 Українське питання в політиці Румунії міжвоєнного періоду
Українське питання, в європейському та світовому контексті, в першій половині ХХ ст. набуло особливого звучання. Як справедливо зазначає український діаспорний дослідник В. Косик, воно здавалося надто складним, оскільки стосувалося багатьох держав, бо українська етнографічна територія була розділена між різними державами: Радянським Союзом, Польщею, Чехословаччиною і Румунією. Кожна з цих держав представляла дійсність на свою користь, заперечуючи існування українського питання [238, c.19].
Українська проблема набула своєї значущості ще в роки Першої світової війни. Ця війна стала для Європи справжнім потрясінням. Ії наслідки виявилися катастрофічними не лише для держав Троїстого союзу, але й для багатьох європейських народів, які прагнули власної державної незалежності. Для української нації ці наслідки виявилися фатальними. Румунія, не відстаючи від таких держав як Польща та Радянська Росія, в хаосі 1918 - 1919 рр. захопила значну частину української етнічної території [172,c.62].
Румунія вступила у Першу світову війну в серпні 1916 р. на боці Антанти. Однак уже в листопаді три чверті території країни, в тому числі Бухарест, були окуповані австро-німецькими військами. Підписавши з Німеччиною та її союзниками Бухарестський мирний договір та діючи як їх, союзниця, Румунія у січні - березні 1918 р. зайняла територію Бессарабії, незважаючи на активний опір українського населення та офіційний протест міністра закордонних справ УНР Д. Дорошенка. В таких складних зовнішньополітичних умовах прем'єр-міністр УНР В. Голубович звернувся до румунського уряду з нотою протесту щодо включення до Румунії земель, які переважно були заселенні українцями [201,c.139].
Поразка Німеччини та розпад Австро-Угорщини активізував національний рух народів, які намагалися отримати державну незалежність. Серед них були українці Галичини, Буковини і Закарпаття, які утворили Західно-Українську Народну Республіку. Але їх прагнення не поділялися як державами Антанти так і країнами Троїстого союзу.
Відчуваючи зовнішню підтримку з боку великих держав-переможниць (Румунія за один день до закінчення війни, 10 листопада 1918 р. денонсувала договір із Німеччиною і цього виявилося досить, щоб Антанта зарахувала її до своїх союзників - переможців у війні) [245, c.231], румунський уряд, посилаючись на рішення Генерального конгресу Буковини, від 28 листопада 1918 р., про об'єднання останньої з Румунією, ще 11 листопада ввів свої війська на її територію. Українські військові частини відійшли до Покуття, а уряд ЗУНР надіслав королю ноту протесту щодо окупації північної, української частини Буковинського краю Румунією. Слід зазначити, що до Першої світової війни в австрійській Буковині проживало 800 тис. чоловік, з них 40 % (330 тис.) складали українці. Румунське населення проживало у південній частині цього краю й становило 32 % (253 тис.), 22 % (176 тис.) населення Буковини складали німці [291, с.41].
Зі свого боку, румунське керівництво не відреагувало на протест Західно-Української Народної Республіки і квапилося оволодіти її землею, щоб молода західноукраїнська держава не застосувала зовнішньополітичних контрзаходів, орієнтованих на Антанту. Наприкінці осені 1918 р. стосунки між ЗУНР і Румунією надзвичайно загострились. Слід зазначити, що українське населення Бессарабії та Буковини чинило опір румунській владі. У січні 1919 р. в Хотинському повіті вибухнуло антирумунське повстання, яке, на думку сучасного українського дослідника В.Кройтора носило національно-визвольний характер [244, с.11]. Румунське командування, підтягнувши значні сили, придушило цей виступ. Близько 4 тис. повстанців разом з 50 тис. біженців під натиском переважаючих сил противника змушені були відступити за Дністер на Поділля [243, с.1025]. Румунські каральні загони жорстоко придушили повстання на Хотинщині. Було спалено десятки сіл, замордовано та розстріляно понад 15 тис. селян [244, c.10].
Ситуація дещо змінилася після Акту злуки УНР і ЗУНР. Великі надії українська сторона покладала на сприятливий для себе перебіг подій Паризької мирної конференції. Румунська делегація, яку очолював прем'єр міністр І.Братіану, вимагала санкцій на анексовані українські землі [245,c.232].
Згідно із Сен-Жерменським, а також Севрським мирним договором, за Румунією було визнано Буковину. Паризький протокол, що був підписаний державами Антанти, визнав приналежність Бессарабії до Румунії. Крім того, до Румунії відійшли Трансільванія, Банат та Південна Добруджа. Таким чином, у результаті цих набутків територія Румунії збільшилася більш ніж удвічі, а населення - втричі. Румунія стала багатонаціональною державою. Зокрема, з 18 млн. жителів 1,2 млн. становили українці. Однак в економічному відношенні вона залишалася переважно аграрною, досить відсталою країною [142, c.210]. За переписом 1930 р. 80 % населення Румунії було зайнято в сільському господарстві й лише 7 % - в промисловості.
Сен-Жерменський мирний договір від 9 грудня 1919 р., який підписала румунська делегація від імені короля - основний міжнародний правовий документ, на сонові якого Буковину було включено до складу Румунського королівства - він містив пункти про національні меншини, за якими громадяни Румунії, що належать до інших етнічних народностей, повинні мати при використанні своєї мови, сповідуванні тієї чи іншої релігійної конфесії, здобутті освіти тощо такі ж права і гарантії, як і всі румуни.
Проте румунські власті фактично з перших кроків свого правління почали грубо порушувати цю угоду, вдаючись до фальсифікацій. Так за румунським переписом населення, який відбувся 23 лютого 1919 р., кількість румунів у Буковині раптово сягнула 46,7 %, а кількість українців зменьшилася до 23 % (за даними перепису 1910 р. чисельність румунського населення краю складає 34,38 %, українців - 38,38 %) [283, с.123]
- Київ+380960830922