РОЗДІЛ 2. ПРОБЛЕМА СПРИЙНЯТТЯ КЛАСИКИ В ІСТОРИКО-ЛІТЕРАТУРНІЙ ПЕРСПЕКТИВІ І КОНЦЕПЦІЯ ІНТЕРТЕКСТУАЛЬНОСТІ
Праці мислителів XX в. (М.Бубера, Г.Ортеги-і-Гассета, М.Бахтіна та ін.) дозволяють визначити сучасність як еру діалогу. Теорія "діалогу" як способу існування культури стала визначальною у вітчизняному й закордонному літературознавстві (М.Бахтін, Ю.Лотман, Р.Барт, Ю.Крістева та ін.).
"Діалог" у постструктуралізмі визначається як інтертекстуальність, представлена низкою конкретно-мовних утілень (цитати, алюзії, ремінісценції тощо); її принципова відмінність від літературної еквіфінальності (відтворення наскрізних мотивів і образів) полягає в тому, що тут наявність подібних елементів або структур, іноді навіть усього змісту в цілому ще не свідчить про "контакт" ("діалог") текстів [109, c.61-62]. Художній переклад також потенційно є "діалогом" вихідного й похідного текстів, однак, за твердженням С.Б.Кураша, відношення між оригіналом і перекладом можна назвати інтертекстуальними тільки в тому випадку, коли перекладний текст сприймається як самобутній і самоцінний і тим самим відокремлюється від тексту оригіналу [60, c.110]. Очевидно, таким можна вважати автопереклад "Лоліти", зроблений В.Набоковим.
Традиція, традиційність у художній творчості, що стала предметом вивчення порівняльно-історичного літературознавства, проявляється як вплив, як запозичення сюжетів, як слідування визначеним канонам побудови літературного твору, як відтворення мови, стилю певного письменника і т.д., тому що будь-який твір - це актуальний або потенційний зразок, що може породжувати і породжує наступні реалізації, які завжди чимось відрізняються від зразка, зв'язані з частковою його трансформацією, творчою переробкою відповідно до національного розвитку і національних літературних традицій, а також до ідейно-художньої своєрідності творчої індивідуальності письменника [110, c.418].
У статті, присвяченій сучасним методам і методологіям адекватного дослідження об'єктів культури, Т.Г.Струкова пише про актуальні проблеми літературознавства, викликані зміною ракурсу теоретичного підходу. Проблеми, яких торкається дослідниця, полягають не стільки в оновленні термінологічного апарату, що викликало голосні дискусії, скільки в некоректному або бездумному використанні термінів "інтертекстуальність", "ризома", "епістема" тощо, які втратили первісну семантику, перетворилися на кліше, "літературознавчу мантру, без проказування якої пропуск у теоретичний рай начебто заборонений" [111, c.27].
Виходячи з цього, ми намагаємось розмежувати поняття порівняльно-історичного методу, розробленого А.Н.Веселовським, "літературні зв'язки і впливи" і постструктуралістське поняття "інтертекстуальності", а також визначимо методику дослідження художніх текстів, обраних для аналізу.
Термін ІНТЕРТЕКСТУАЛЬНІСТЬ, введений Ю. Крістевою у 1967-69р., став одним з основних в аналізі художніх творів у сучасному літературознавстві. Хоча на самому початку концепт з'явився як засіб аналізу літературного тексту або опису буття художнього тексту, зараз термін "інтертекстуальність" використовується поширено для визначення того світо- і самовідчуття сучасної людини, що одержало назву "постмодерністська чутливість". Термінологічні проблеми можуть виникати, у тому числі і через невдалий переклад терміна, наприклад, Н.Т.Пахсар'ян вважає переклад терміна "sensіbіlіte, sensіbіlіty, Sensіbіlіtat" як постмодерністська "чутливість" невдалим, тому що "спантеличує будь-яку людину, яка знайома з історією літератури - з чутливістю сентименталізму, зокрема". І пропонує більш точний переклад - постмодерністське світовідчуття ("постмодернистское мироощущение, мирочувствование, наконец, тип чувствования" [92]).
Неоднозначним також є і відношення до термінів інтертекст і інтертекстуальність: як вважає Н.Н.Бєлозерова, вони виявилися майже ідеальними з погляду вимоги до терміна [12]. За своєю точністю, однозначністю, стислістю й вмотивованістю вони наближаються до ідеального терміна. Дослідниця стверджує, що вони замінили такі описові назви, що використовувалися раніше, як вплив, джерело, запозичення, ремінісценції, сходження, відштовхування, традиція, відмовлення від традиції, наслідування зразка, "розвиток не від батька до сина, а від дядька до племінника" [117], які є розпливчастими за своєю семантикою і часом використовуються з оцінювальним відтінком [11]. Н.Н.Бєлозерова також зазначає, що єдиним недоліком термінів інтертекст і інтертекстуальність є їхня взаємозамінність при використанні, що свідчить про сучасний процес становлення цих термінів. Н.Т.Пахсар'ян стверджує зворотне: якщо, залишаючись у рамках терміна, сприймати "інтертекстуальність" як "певну техніку реактулізації одного тексту в іншому, колажну цитацію тексту/текстів у тексті" [92], то він не може замінити комплекс таких традиційних понять історії літератури, як "вплив", "запозичення", "пародіювання". Якщо ж виходити за рамки теорії літератури в соціальний контекст, тобто визначати "інтертекст" як "широку сукупність різних міжтекстових зв'язків, перекликів, впливів, як спосіб побудови своїх асоціацій у тексті твору" [92], то поняття втрачає точність і універсальність і, отже, утрачає право називатися терміном.
Ідея взаємодії текстів розроблялася вченими різних шкіл і напрямків: теорія "літературних зв'язків і впливів", семіологічний і постмодерністський підходи. У своїх роботах Ю.М.Лотман писав про нестійкість, розмитість границь надрукованого тексту, тому що при визначенні їх повинні залучатися численні критерії і категорії: авторські установки і концепти, з одного боку, і естетико-філософські віяння епохи, що не завжди знаходять словесне вираження в тексті, з іншого [73, c. 203]. З поняття тексту як "ансамблю пресуппозицій інших текстів" (М.Ріффатерр) випливає розуміння інтертекстуальності як "пам'яті тексту" (Ю.Лотман). Однак постмодернізм відкидає розуміння інтертекстуальності виключно в плані генетичного зведення тексту до його "джерел", знімається питання первин
- Київ+380960830922