РОЗДІЛ 2
РЕАЛІЗАЦІЯ ІНДИВІДУАЛЬНОГО ПІДХОДУ В ТЕОРІЇ І ПРАКТИЦІ РОБОТИ ПОЧАТКОВОЇ ШКОЛИ
У КІНЦІ ХІХ – НА ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ
2.1. Головні тенденції впровадження індивідуального підходу в навчальний процес
початкової школи України кінця ХІХ – початку ХХ століття
Вітчизняна педагогічна думка і педагогічна практика ХІХ століття стали
підґрунтям для дедалі більш системного впровадження ідей індивідуального
підходу в процес навчання у початковій школі. Власне, тому визначений нами в
розділі 1 третій період розвитку ідей індивідуального підходу в історії
педагогічної думки (друга половина ХІХ – початок ХХ століття) ми можемо
означити як період систематизації наукових знань про впровадження ідей
індивідуального підходу в систему початкової освіти. Проаналізовані нами вище
соціокультурні передумови визначили специфіку наукового аналізу та
професійно-педагогічного підходу до індивідуальної роботи та індивідуалізації в
початковій школі України кінця ХІХ – початку ХХ століття.
Вітчизняні педагоги, філософи, письменники, організатори освіти в своїх творчих
доробках доводили, що навчальний процес буде максимально ефективним за умови
реалізації індивідуального підходу; згідно з ним вчитель повинен розкривати й
розвивати особистісні здібності, інтереси та нахили кожного школяра. Науковці
зазначали, що не можна вивчати спільноту вихованців як дещо однорідне, єдине
ціле, оскільки кожна особистість відрізняється від решти своїми індивідуальними
якостями, характером, темпераментом і тому її становлення буде проходити
індивідуально, згідно її власних вподобань.
Такі висновки надзвичайно важливі для сьогоднішньої школи та педагогічної науки
загалом, тому що їх історико-педагогічний аналіз дає можливість урізноманітнити
методику навчального процесу, а також спонукати до ретельного вивчення
школярів, їх здібностей, нахилів, характеру, врахування їх індивідуальних
якостей при виборі навчальних методів, прийомів та засобів навчання, погодження
будь-якого впливу з природними особливостями підростаючої особистості.
Опубліковані протягом досліджуваного періоду нормативно-правові документи
(шкільні статути, правила гімназій, різноманітні циркуляри освітніх
управлінських органів, рекомендації з питань організації літніх учительських
курсів) а також документи недільних шкіл, архівні документи свідчать про
достатньо інтенсивне впровадження індивідуального підходу в навчальний процес
протягом усього досліджуваного періоду.
Науково-педагогічний аналіз історичних джерел засвідчив, що проблема
індивідуального підходу в досліджуваний період органічно входила до широкого
кола питань загальної підготовки вчителя, що обговорювались на курсах вчителів,
з’їздах, на засіданнях товариств та проходили через постанови, циркуляри,
розпорядження офіційної педагогіки. Вивчення вказаних документів свідчить про
те, що прогресивна громадська думка щодо завдань підготовки вчителя включає
формування у майбутніх педагогів уміння враховувати вікові та індивідуальні
особливості дітей. Суть педагогічної підготовки полягає в оволодінні вчителями
початкової школи знаннями та вмінням вивчення дитячої психології, їх
неповторної особистості, розумінні умов та законів їх становлення та розвитку
і, як результат, вибір засобів впливу на ту чи іншу дитячу особистість.
Так, газета „Киевская мысль” від 15 квітня 1916 року висвітлює доповідь
А.Селихановича на з’їзді педагогів, що проходив 14 квітня 1916 року: „У всіх
елементарних підручниках педагогіки ми завжди читаємо одне: мета виховання –
гармонійний розвиток особистості дитини. На з’їзді у всіх доповідях висувалася
така само мета. … Рівень особистості ми вимірюємо залежно від розмаїття
духовних виявів (диференціація), їх пов’язаності між собою і цільності
(інтеграція), їх сили морального усвідомлення особистістю. Якщо виходити з
указаних норм при оцінці особистості учнів, то результати виявляються
печальними… Психічний рівень школярів з кожним класом не зростає, а відносно
спадає. Школа приймає у свої стіни живу, вразливу дитину з різноманітними
запитами, але там усе підводиться під один шаблон… Школа дає їм масу знань, але
ці знання являються для учнів чимсь зовнішнім. Знання самі по собі, а вони самі
по собі… Інтереси учнів виявляються слабко, немає різноманітності… Безкрилі
інтереси…” [331, арк. 9]. А. Селиханович звинувачував школу в такому стані
справ. Він стверджував, що в школі переважає функція контролю, над функцією
наставництва, тому реформа початкової школи, на його думку мала вивести на
перший план саме наставництво, яке, в свою чергу, передбачає врахування
індивідуальних здібностей учнів.
На 4-му з’їзді шкільних працівників Ананіївського повіту, що проходив з 10 по
16 червня 1919 року, на підставі звіту Т. Котлярова було прийнято резолюцію
щодо індивідуального підходу до навчання школярів, а саме: „…3) беручи до
уваги, що уявлення людини у першу пору її життя формуються виключно під впливом
зовнішнього світу, який сприймається зовнішніми відчуттями, необхідним є
планомірний, упорядкований і різнобічний розвиток усіх зовнішніх відчуттів;
4) оскільки вплив природи й активне ставлення до оточуючих дитину предметів
дуже важливе для розвитку розумових і духовних здібностей, то необхідно
виховувати дітей серед природи, застосовуючи наочність при навчанні; 5) фоном,
на якому розгортатиметься дошкільне виховання, має стати рідна мова, як головна
ланка, що пов’язує окрему людину з народом, до якого вона належить. Здатність
володіти мовою, головна за своїм значенням поміж всіма здібностями людини, і
розвиток цієї здатності може відбуватися лише однією мовою – рідною. Чужа
- Київ+380960830922