РОЗДІЛ 2
СТРУКТУРА ПРАВООХОРОННИХ ВІДНОСИН ТА ОСОБЛИВОСТІ ЇЇ СКЛАДОВИХ ЕЛЕМЕНТІВ
2.1 Особливості суб’єктного складу правоохоронних відносин
Одним із питань, які традиційно розглядаються в межах теорії правовідносин, є
з’ясування їхньої внутрішньої будови. З цього приводу варто зауважити наступне.
Зазначене питання ставиться вченими по-різному. Одні, для словесного позначення
поняття, яким відбивається внутрішня будова правовідносин, використовують
термін «склад правовідносин», а інші – «структура правовідносин».
Так наприклад, С.С. Алексєєв вважає, що використання поняття „склад
правовідносин” у повній мірі відповідає науковим традиціям і слововживанню, що
склалися в правознавстві (зокрема, близький смисл мають поняття «фактичний
склад», «склад правопорушення») [1, с. 100]. На думку вченого, правовідносини
мають певну внутрішню будову. Якщо їх розглядати тільки як ідеологічну форму,
то в цьому випадку правовідносинам притаманний суто юридичний зміст, який
складається з суб’єктивних юридичних прав і обов’язків. Нічого іншого в
правовідносинах як особливій ідеологічній формі немає і бути не може. По-іншому
характеризується будова правовідносин, якщо їх розуміти як єдність фактичного
матеріального змісту та юридичної форми. В цьому випадку в правовідносинах
поряд із суб’єктивними юридичними правами та обов’язками, що складають їх
юридичний зміст, можуть бути виділені ще два основних елементи: суб’єкти права
та його об’єкти [1, с. 98-99].
Вітчизняний науковець О.Ф. Скакун з приводу питання, яке розглядається нами,
зазначила, що термін «структура» є більш адекватним стану правовідносин, аніж
термін «склад», оскільки останній лише фіксує елементи правовідносин без
вказівки на їхню логічну взаємозалежність. Правовідносини – логічно зв’язана
конструкція всіх елементів, де головними полюсами зв’язку є їх суб’єкти, які
реалізують юридичні права, юридичні обов’язки, повноваження та юридичну
відповідальність заради досягнення результату цього зв’язку [109, с. 570].
Досліджуючи взаємозв’язок структури та елемента як категорій діалектики, Д.А.
Керимов виказав думку про те, що специфіка елемента в тому й полягає, що він є
необхідним атрибутом структури. Без елементів немає структури, так само як і
без структури немає елементів. Необхідними елементами правових відносин є, на
думку вченого, суб’єкт, об’єкт правомочність та юридичний обов’язок, без
визначеного зв’язку між якими немає і самих правовідносин [45, с. 196].
Гадаємо, що можна повністю погодитись із методологічною посилкою автора щодо
характеру взаємозв’язку категорій структури та елемента, однак при цьому ми не
поділяємо погляду вченого щодо структури правовідносин. Так зокрема, викликає
зауваження той факт, що Д.А. Керимов у структурі правовідносин виокремив лише
одного суб’єкта, без вказівки на їхню можливу множину. Загальновизнаним у
загальнотеоретичній юридичній науці є той факт, що правовідносини, залежно від
кількості суб’єктів, які є їх учасниками, поділяються на прості (двосторонні)
та складні (багатосторонні), що виключає можливість існування односторонніх
правовідносин.
Не можна погодитись і з думкою вченого про те, що структурним елементом
правовідносин є правомочність. Поняття правомочність визначається як складова
частина змісту суб’єктивного права, що являє собою конкретну юридичну
можливість, яка надається правосуб’єктній особі з метою задоволення її
інтересів [109, с. 575]. Правомочність належить до сфери суб’єктивних прав
[145, с. 46], а не навпаки, оскільки суб’єктивне право, з огляду на його зміст,
не може належати до сфери правомочності.
Таким чином, підхід російського правника Д.А. Керимова щодо правомочності, як
структурного елементу правовідносин, невиправдано обмежує зміст суб’єктивного
юридичного права однією конкретною юридичною можливістю, а їх існує принаймні
три: 1) правомочність на власні позитивні дії; 2) правомочність на чужі дії; 3)
правомочність домагання [109, с. 575-576]. Тож гадаємо, що методологічно
коректнішим виглядає включення до структури правовідносин не однієї якоїсь
правомочності, а суб’єктивного юридичного права в цілому, тим більше, що цей
елемент юридичного змісту правовідносин кореспондує суб’єктивному юридичному
обов’язку.
В загальнотеоретичній юридичній науці предметом дискусії є визнання у якості
одного зі структурних елементів правових відносин їх об’єкта. Як такий, що
знаходиться за межами правовідносин, вбачає їх об’єкт російський учений В.О.
Лапач. На думку автора, об’єкт правовідносин не може бути віднесений до
елементів останнього: він є елемент механізму регулювання суспільних відносин,
але не частина даних відносин [63, с. 93]. Гадаємо, що виокремлення об’єкта
правовідносин як самостійного елемента механізму регулювання суспільних
відносин є недоречним, оскільки він не має регулятивних властивостей,
притаманних нормам права, які встановлюють міру можливої та (або) міру
необхідної поведінки суб’єктів.
Вирішенню цього питання присвятив свою наукову статтю «Об’єкт у структурі
правовідносин» вітчизняний правник В. Єрмоленко [33]. З’ясувавши сутність
субстратного підходу до структури правовідносин, яким як методологічною основою
керувалася Р.Й. Халфіна, автор дійшов висновку про неправильність напряму
дослідження, обраного Р.Й. Халфіною, адже об’єкт нею розглядається як зовнішнє
явище, що існує окремо від змісту правовідносин як основного первісного
субстрату [33, с. 12-13]. На противагу субстратному підходу В. Єрмоленко для
визначення елементної побудови структури правовідносин наголошує на
необхідності використання структурно-функціонального підходу, який визначає
сп
- Київ+380960830922