РОЗДІЛ 2. РЕАЛІЗАЦІЯ ПРАВА ОСКАРЖЕННЯ УХВАЛ
2.1. Суб’єкт оскарження ухвал
Звернення із скаргою відповідного суб’єкта є одним із елементів реалізації
права оскарження.
Згідно ст. 26 ЦПК особами, які беруть участь у справі є сторони, треті особи,
представники сторін, та третіх осіб. У справах можуть також брати участь органи
та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших
осіб. Із дослідження права даних осіб на оскарження ухвал слід розпочати
з’ясування правового статусу суб’єктів оскарження.
В юридичній літературі право оскарження розглядається як суб’єктивне цивільне
процесуальне право на одностороннє волевиявлення та як правомочність, що
входить до змісту конституційного права на судовий захист [36, с. 17 – 18; 72,
с. 29].
Слід також звернути увагу на той факт, що згідно з принципом диспозитивності в
цивільному процесі, який надає сторонам можливість розпоряджатися своїми
правами, сторона може утриматись від реалізації суб’єктивного процесуального
права або взагалі відмовитись. Диспозитивність є рушійною силою цивільного
процесу. Тому в основі оскарження судових постанов знаходиться волевиявлення
відповідних суб’єктів. Послідовне впровадження даних положень в процесуальне
законодавство призвело до відмови від наділення посадових осіб суду та
прокуратури правом внесення протестів на судові постанови.
Визнання належного місця судової влади в суспільстві обумовило розширення
обсягу права на судовий захист. Наслідками послідовної реалізації даної позиції
є, зокрема: прийняття Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про
застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» № 9 від 01.11.96;
Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням
товариства з обмеженою відповідальністю "Торговий Дім "Кампус Коттон клаб" щодо
офіційного тлумачення положення частини другої ст. 124 Конституції України
(справа про досудове врегулювання спорів), щодо поширення юрисдикції судів на
всі правовідносини в державі і, нарешті, новий ЦПК 2004 р. Верховний Суд
України підкреслив, що неприпустима відмова у прийнятті заяви з мотиву подання
позову неналежним позивачем чи до неналежного відповідача [129].
Однак водночас набуває поширення й інша тенденція – щодо розумного обмеження
права на судовий захист. С.В. Моісєєв зауважує, що практики зловживань даним
правом виникає проблема боротьби із зверненнями до суду незаінтересованих осіб
та зверненнями за захистом інтересів, які не охороняються правом [73, с. 230 –
231]. Як вірно відмічає В.М. Жуйков, судова практика показала, що необмеженість
права на судовий захист досить часто використовується для зловживання цим
правом. Так, досвід Російської Федерації свідчить про збільшення потоку заяв з
явно неправомірними вимогами, що виходять за межі предмету судового захисту,
якими є права, свободи та охоронювані законом інтереси позивача; про оскарження
актів органів державної влади та посадових осіб, які до заявника не мають та не
можуть мати ніякого відношення; про угоди, в яких заявники не брали участі і
які на їх права та обов’язки ніяк не впливають і т. п. [59, с. 32].
Стосовно оскарження проблема трансформується в площину розв’язання питання про
можливість оскарження судових постанов особами, які не брали участі в розгляді
справи. Спочатку законодавець надав дозвіл касаційного оскарження судових
постанов особам, які не брали участі в справі, в разі вирішення судом питання
щодо їх прав та обов’язків (Закон України «Про внесення змін до Цивільного
процесуального кодексу України» від 21.06.2001 р.»). З прийняттям ЦПК 2004 р.
відбулося поширення такого дозволу на апеляційне оскарження, та оскарження в
зв’язку з винятковими обставинами.
Як відмічалось в юридичній літературі, право на оскарження судових рішень являє
собою по суті право на розпорядження предметом спору, в зв’язку з чим воно має
належати тільки особам, які захищають перед судом свої права або права та
інтереси інших осіб у передбачених законом випадках [88, с. 49]. Дана думка не
втратила своєї актуальності і після розширення права на судовий захист.
Для конкретизації вказаного суб’єктивного аспекту найбільш придатним є поняття
інтересу. Так, з аналогічною метою російський законодавець доповнив перелік
вимог до позовної заяви вимогою вказати на те, в чому полягає порушення або
загроза порушення прав, свобод або охоронюваних інтересів позивача та його
вимога. Вважаємо, що поняття інтересу є придатним і для окреслення кола осіб,
котрі володіють правом оскарження судових постанов. Однак при цьому слід
зважати, що межі заінтересованості існують насамперед в психічній сфері. В
науковій літературі висловлена думка, що заінтересованість – суб’єктивне
відображення (це може бути і невірним) об’єктивно наявного інтересу в судовому
захисті. Заінтересованою є особа, яка усвідомлює об’єктивно наявний інтерес у
судовому захисті та, перебуваючи у цілковитій певності в порушенні або
оспорюванні права або законного інтересу, звертається до суду [97, с. 236].
Таким чином, коло осіб, які мають право оскарження, не безмежне. Визначення
кола суб’єктів, котрі мають право оскарження, спрямоване на впорядкування
процесуальних відносин, що виникають при незадоволенні певних осіб винесеною
ухвалою. Формулювання законодавцем поняття «суб’єкт оскарження» таким, щоб
будь-яка особа, права якої можуть бути порушені судовою постановою, мала право
ініціювання її перегляд; водночас особи, інтереси яких не зачіплені, були б
цього права позбавлені. Відступи від цього правила в той чи інший бік
призведуть до порушення інтересів окремих осіб, тяганини, безпідставного
втручання у приватні відносини.
Відповідно
- Київ+380960830922