Розділ II.
Еволюція ліричного й епічного дискурсів Ґео Шкурупія
2.1. Поетичні експерименти як підґрунтя прозового наративу
Ґео Шкурупія
Впровадження нових формально-змістових ідей, руйнування звичних канонів, епатаж
були домінантами футуристичної поезії початку двадцятих років ХХ століття. Якщо
у 1914 році М.Семенко був єдиним представником та засновником кверофутуризму,
то через вісім років його однодумцем-панфутуристом став Ґео Шкурупій. У
футуризмі митця насамперед приваблював світоглядний пошуковий та поетичний
експеримент, що був реакцією відторгнення від традиційних текстів, можливість
виразити себе за допомогою вигаданих нових семантичних та звукових організацій,
які викликали незвичні асоціації ("ха розгойдуйтесь обезглуздовеселі душі
viva-at сонце" [186, 111]) .
Творчий дебют Ґео Шкурупія розпочався двома публікаціями прозових творів у
літературно-мистецькому збірнику "Гроно". На сьогодні ці тексти збережені у
вигляді версток. Перше оповідання "В час великих страждань" ("Клаптик записів
хворого чоловіка") датується лютим 1920 року. Його сюжет побудований на
спогадах-мареннях, згадках, що не дають спокою душевнохворому Остапові. Саме
через спогади головного героя читач поетапно сприймає його життя: важке
дитинство, юність, кохання, психоемоційний зрив. Твір базується на послідовному
розкритті станів внутрішнього світу персонажа, минуле якого було підпорядковане
шуканням. Спершу – прагнення знайти щастя, "але ніколи не можу знайти й мабудь
не знайду до віку" [234, 4].* Далі – заспокоєння смертю – Остап, втомившись від
марних пошуків, від недоцільності власного існування, мріє покінчити життя
самогубством, хоча водночас і боїться його. Своєрідний амбівалентний образ долі
– ключ у творі – оформився через світосприймання двох філософій: маленького
Остапа, для якого вона як "лямпа", бо тільки-но розпочав життєвий шлях, та
бабусі, досвідченої роками, – "доля-велика каменярня, вона зчаста придушує
своїм камінням людей" [234, 5].
Сімнадцятирічний Ґео Шкурупій, осмислюючи та створюючи "В часі великих
страждань" образ долі, розробив власне бачення проблеми людського буття, що
зводилося до тези: "життя – се великий іспит" [234, 5]. Експериментально
побудована композиція, основу якої складає сюрреалістична передача симбіозу
підсвідомого та надсвідомого (реальні події – марення), показ найголовніших
моментів життя персонажа (народження – змужніння – смерть), яке з дитинства
було пронизане сумом, нудьгою та болем і сприймалося не інакше як час великих
страждань. Дебют Ґео Шкурупія окреслив майбутні домінанти його творчості та
провідні засади. Їхнє продукування здійснювалось на межі реальних та
позареальних предметів у авангардно-скомпонованих формах твору.
В оповіданні відсутня хронологічна послідовність викладу подій. Читач
фрагментарно бачить персонажа у різних місцях. Спершу – у театрі, де виставу
грають не тільки актори на сцені, а безпосередньо Остап та хлопчик. Задля того,
щоб останній не помер з голоду, розповідач дає йому гроші, чим привертає до
себе увагу публіки. Наступне розгортання композиції відбувалося через
нанизування дитячих спогадів, перерваних військовими подіями, смерть коханої
дівчини Галини, перебування у лікарні. Фінальний акорд "Часу великих страждань"
зовсім не передбачений – персонаж перебуває у божевільні й перед ним
вимальовуються картини самогубства.
Засоби виразності зовнішньої форми оповідання досягаються митцем через
особливості побудови, що окреслюється через допустову дієслівну форму. Тим
самим Ґео Шкурупій вказував на неспроможність Остапа довести вимріяне до кінця:
"як гарно все виходить, себ-то вийшло б! Й нудьга…" [234, 13]. Оригінальність
внутрішньої форми твору досягається автором через обрамлення: "В час великих
страждань" починається та закінчується замкнутим простором – божевільнею, де
перебуває розповідачач. Об’єднання, застосоване Ґео Шкурупієм у творі, сприяло
його логічній цілісності у фрагментарному викладі подій та розкрило
специфічність буття головного персонажа. Через одинадцять років твір буде
надруковано у першому та єдиному епічному томі митця "Проза. Новелі нашого
часу". Подальша змінена автором у збірнику назва твору ("Чорна неміч")
вказувала на сприйняття митцем дійсності через об’єктивні реалії та пізнання
пересічної людини.
Наступне структурно коротеньке оповідання "Ми", датоване жовтнем 1920 року,
містило більше запитань, аніж відповідей. Твір побудовано на особовому
займеннику "Ми", навколо якого й зосереджено образ людини нового часу. "Ми" –
це згущений, гіперболізований натовп, ряд постійно не конкретизованих образів
та змінних осіб. Множинність смислу, вкладеного автором у обігруваний
займенник, презентовано через демонстративні деталі одягу та взуття пересічного
громадянина ("від величезних, сірих, засмальцованих із грубими чобітьми"), до
авторського метафористичного зіставлення сфінкса із загадковою щирістю та
великими голодними очима. У Ґео Шкурупія "Ми" окреслюється то в "сіроокому
обідраному дівчатку з голими, посинілими руками", то у "здоровому з безглуздим,
звірячим виглядом чоловіку у сірій шинелі". Насамкінець, узагальнене "Ми"
ототожнюється із авторським "Я", пронизаним класовою ненавистю до ніжних та
рафінованих панночок, людей, які сидять у "блискучих льожах, у м’яких фотелях".
Олітературена філософія буття юного Ґео Шкурупія не дає однозначної відповіді
на запитання "Хто ж це такий дивний і величний?". Брак життєвого досвіду
завадив осмисленню проблеми в глобальних категоріях. Але початківець натякнув:
"Ми" – це "Він", тобто Бог страждання. Юнак явив сентентивність стилю: "ні одна
ідея всесвіту не
- Київ+380960830922