Розділ 2
Формування світогляду та перші політичні кроки в УНДП
2.1. У студентському русі західних українців початку XX ст.
Степан Баран народився 25 січня 1879 р. в містечку Крукеничах Мостиського
повіту, в якому його батько був начальником громади. У 1890-х роках С. Баран
навчався в державній класичній гімназії з польською мовою навчання у Самборі –
єдиній польській гімназій в Галичині, яка мала тоді абсолютну українську
більшість серед учнів, а її половину вчительського колективу становили
українці. Українська мова була обов’язковим предметом навчання в кожному класі.
Вона була панівною серед учнів. За словами С. Барана, саме українські учні
творили гімназійну духовну еліту. Вони утворили гурток, що цікавився
суспільно-громадською проблематикою. На квартирі, де проживав С. Баран із
гімназійними товаришами, передплачували “Діло” на адресу господині. Отримували
вони також львівські часописи “Зорю”, “Житє і слово”, “Правду”. Зокрема, зі
“Зорі” і “Правди” вони вичитували літературну частину. “Правда” О. Барвінського
не була дуже цікава йому, оскільки замовчувала польсько-українські взаємини й
була далека, за словами С. Барана, “від повчасних суспільно-політичних ідей”.
Найцікавішим було “Житє і слово” І. Франка з різнорідною тематикою, яке
переходило з рук в руки і пильно вичитувалося, залишаючи в гімназистів
„відповідні тривкі сліди”. Наприкінці 1897 р. “Зоря” і “Житє і слово” перестали
виходити, і на їхнє місце у Львові з початком 1898 р. появився
“Літературно-науковий вістник” з багатою і цікавою тематикою. Одним з головних
редакторів цього на європейський зразок видаваного журналу був Іван Франко.
Його твори, що до того часу з’являлися друком, гімназійний гурток мав у
цілості, зачитувався ними. На С. Барана і його гімназійних товаришів І. Франко
справляв враження духовного велетня, його вплив на формування світогляду був
безперечний. З цього Самбірського гімназійного гуртка вийшли С. Томашівський –
історик, політичний діяч, професор Краківського університету; Р. Сембратович –
відомий український журналіст, редактор “Ruthenische Revue” у Відні; о. Юрій
Кміт – письменник.
За словами С. Барана, тодішні польські гімназії давали найчільніший український
актив молоді, що займала пізніше керівні позиції в студентському русі [88,
с.442].
Наприкінці XIX – на початку XX ст. процес формування української нації, на
думку історика І. Лисяка-Рудницького, вступив у модерну добу, характерною
ознакою якої було творення політичної нації. Започаткований народовцями 1860-х
рр. розвиток громадської самоорганізації українського суспільства тісно
переплітався з утвердженням української національної ідеї. Її реалізувати були
покликані українські політичні партії, національно-культурні товариства.
Відстоювання ідеї національної самобутності та єдності українського народу,
захист його національних та соціально-економічних прав були визначальними для
цього періоду [209,с.201-202].
Відомий дослідник національного руху українців у Росії та Галичині А. Каппелер,
користуючись триразовою схемою М. Гроха, наголошував, що протягом 90-х рр. XІХ
ст. у Галичині завершився перехід до фази B, тобто до масового національного
руху українців. Його платформою стала боротьба за виборчу реформу, розширення
українського представництва у вищих органах влади та створення українського
університету [178, с.107].
Виборчі кампанії 1890-х рр. до австрійського парламенту і Галицького крайового
сейму підсилювали зацікавлення гімназійної молоді проблемами політичного життя
краю. С. Баран уважно слідкував за перипетіями виборчої боротьби до Державної
ради 1897 р. Саме тоді австрійський парламент ухвалив додаток до закону про
вибори, створивши п’яту виборчу курію для безмаєтних громадян. На цю курію
призначено сімдесят п’ять послів, яких мали вибрати всі повнолітні громадяни.
Зацікавлення С. Барана підсилювало те, що в окрузі
Перемишль-Мостиська-Добромиль кандидував І. Франко. Його ім’я було популярне
серед українського селянства, яке вважало Франка за свого духовного провідника
і раде було бачити його в лавах своїх політичних обранців на посаді посла
австрійського парламенту [116, 1897, 14 березня].
С. Баран, будучи учнем вищих гімназійних класів, читаючи постійно “Діло”,
“Батьківщину” (від 1897 р. – “Свободу”), радикальний „Громадський голос”,
цікавився виборчою акцією І. Франка. У виборчій кампанії брав участь батько
С. Барана, який особисто був знайомий з ним. І. Франко часто приїжджав на віча
до Мостиськ, що відбувалися у т.зв. червоній корчмі на Закостеллі з великим
заїздом для возів. У цих вічах брали участь не лише українські селяни, а й
польські з чисто польських сіл, що ставилися до І. Франка з великою довірою і
усіма силами підтримували його кандидатуру. Однак, за існуючої виборчої системи
і практики майже неможливо було незалежному опозиційному кандидатові стати
послом. Проте І. Франко отримав поважну кількість голосів – понад 40%, що було
його чималою моральною перемогою.
У своїх спогадах, характеризуючи цю вибочу кампанію, С. Баран окремо виділив
свій рідний Мостиський повіт з поважною кількістю суто польських сіл, “так
званих латинників, тобто людей римо-католицького обряду з виключною українською
розговірною мовою, з українськими звичаями і чисто українським побутом”. У
ньому І. Франко отримав велику перевагу голосів, на відміну від Перемиського
(де отримав лише половину голосів) і Добромильського (де отримав лише
кільканадцять голосів). З розповідей батька С. Баран дізнався, що з
пригнобленням і сумом виборці сприйняли вістку, що їхній кандидат зазнав
поразки на виборах.
На С. Барана та
- Київ+380960830922