Розділ 2. Суб’єктно-об’єктна парадигма взаємозв’язку душі і тіла
в емпіризмі Нового часу
Сама назва другого розділу дисертаційного дослідження вимагає певних коментарів
та пояснень. Головний її смисл полягає у тому, щоб дати відповіді, принаймні,
на два питання: 1) чи можна говорити про парадигмальний підхід у філософії? та
2) що означає суб’єктно-об’єктна парадигма єдності душі і тіла?
Перше питання досить складне і неоднозначне, без сумніву, виходить за межі
дисертаційного дослідження. Однак, воно потребує пояснення. Як ми вже
підкреслювали, поняття "парадигма" широко використовував Т. Кун. Характеризуючи
переосмислення всієї сукупності емпіричних даних у період наукових революцій,
він зауважує, що поняття "парадигма" означає певне "бачення" світу, яке
визначається і концептуальним (понятійним), і перцептуальним механізмами
чуттєвого сприйняття [див.:135,с.180]. Коментуючи статтю І. Лакатоса "Історія
науки та її раціональні реконструкції", Т.Кун вживає поняття "парадигма"
синонімом до поняття "традиція" [135, c. 349] Нам здається, що поняття
"парадигма" в значенні деякої традиції цілком може використовуватися і в
філософських дослідженнях. Цьому питанню присвячені деякі праці, зокрема
В.Соколова [див.:252]. У межах філософських досліджень, напевне, доцільно вести
мову про два типи парадигм: суб’єктно-об’єктну та трансценденталістську. Витоки
цих парадигм просліджуються з часів античності. В.Соколов у вищеназваній праці
[див.: там само,с. 269-272] дає змістовні характеристики суб’єктно-об’єктної
парадигми філософії Нового часу, виокремлюючи її такі моменти: а)
психологізація та індивідуалізація суб’єкта, б) епісистема як спосіб фіксації
"буття порядку", що характеризує сітку відносин між поняттями, категоріями та
об’єктами, які пізнаються, в) сукупність метафізичних елементів, які
обумовлюють спосіб бачення універсуму та його онтологію.
Враховуючи вищесказане, відмітимо, що суб’єктно-об‘єктна парадигма може бути
зведена до таких пунктів:
1) у дослідженнях філософів Нового часу поняттю „душа” надається певне
емпіричне значення, а тому воно не розглядається як трансценденталія;
2) знання про душу ( її властивості: відчуття і чуттєві уявлення, розум, волю,
емоції, пристрасті й т.ін.), про тіло та їх взаємозв’язок, які характеризують
закономірні зв’язки суб’єкта із природним та соціальним світом , визначаються
як суб’єктивно – об’єктивні, а тому мають бути: а) предметними, б)
об’єктивними, в) достовірними.
Відмітимо, що в нашому дослідженні поняття "парадигма" використовується в
значенні певних традицій, які зароджувалися в епоху Нового часу стосовно опису
та пояснення взаємозв’язку душі та тіла. Такі традиції стосовно розуміння
взаємозв’язку душі та тіла можуть бути відповідно класифіковані як
суб’єктно-об’єктна та трансценденталістська парадигма.
Зауважимо, що суб’єктно-об’єктна парадигма єдності душі та тіла – це наскрізна
проблема не тільки філософії як такої, але і всієї людської культури. І те, що
філософи, принаймні протягом розвитку європейської культури, були стурбовані
цим питанням, означає: для них людина завжди була проблемою. Підкреслимо у
зв’язку з цим, що, зокрема, М. Гайдеггер у своїх працях постійно у різних
контекстах з різних точок зору і з різних приводів ставить одне і те ж питання:
у чому полягає сутність буття [див.: 289, с. 126 – 130; 297]? Очевидно, що
людина сама є цим буттям, і тому воно одночасно є суб’єктно - об’єктним.
Відомо, що К. Маркс указав на одну із суперечливих рис людського життя,
підкреслюючи, що людина одночасно є і актором, і глядачем власної історії.
Людське життя - це і об’єкт, до якого ми намагаємось наблизитися, познайомитися
з ним ближче, і як власне проживання та переживання у власному досвіді. Іншими
словами, якщо людина, як буття, відповідним чином ставиться до нього (буття),
то при визначенні свого смислу людина має відважитися зрозуміти себе як буття.
У цьому, мабуть, і полягає увесь пафос та парадокс людської історії. Парадокс
полягає також і в тому, що коли людина розмірковує про себе, робить власне
буття предметом рефлексії і об’єктом дослідження, то її власне буття не є
предметом роздумів, дослідження, подібно тим речам і тілам, які стають
об’єктами наукового дослідження. Зрозуміло, людина є предметом і об’єктом
наукового дослідження. І те, що у сферу людського саморозуміння постійно
вторгаються наукові поняття і філософські категорії, безперечна заслуга
філософів Нового часу. Коли Р. Декарт сформулював принцип сумніву, як принцип
пізнання людського „Я”, на який обережно відреагував Б. Паскаль, то він зробив
дещо більше, ніж просто відкриття „Я". Р. Декарт сформулював принцип
відкритості людського буття: щоб пізнавати і відкривати чужі („ворожі") речі,
тіла, які протистоять людині, людське буття має бути відкритим для самої людини
і з точки зору душі і тіла та їх єдності. Щоб пояснити точку зору дисертанта,
наведемо один розмисел В. Розанова із „Усамітненого" під назвою „Грані буття":
Блимнула блискавка:
- дошка паркану освітилася,
- собака здригнувся,
- людина замислилася [236, с. 51].
Для парканової дошки, яку освітила блискавка і за якою людина визнає самостійне
буття, все рівно, що відбулося, вона ніколи (як до речі і собака) не
„зрозуміє", як вона стала для нас предметом рефлексії. Людина ж не може
ставитись до себе подібним чином. Для людини пізнання і знання не дозволяють їй
стати якимось предметом. Людське буття є самотлумачення. У самому
самотлумаченні буття криється таємниця, оскільки світ л
- Київ+380960830922