РОЗДІЛ 2. ВІД "АРЕТЕ" ДО "КАЛОКАГАТІЇ" – ЕВОЛЮЦІЯ КОНЦЕПЦІЇ ОСОБИСТОСТІ В
АНТИЧНІЙ ТРАГЕДІЇ
2.1. Концепція калокагатії в драмах Есхіла
Пайдея, яка уславила давньогрецьку поезію, зробивши її згодом надбанням всього
людства, по суті, є логічним продовженням еволюції гомерівського епосу і
повчань Гесіода. Водночас, відколи держава почала влаштовувати всенародні
святкування на честь Діонісія, трагедія все більше перетворювалася на
загальнонаціональну справу [64, 294]. Полісний лад уже досягнув тієї стадії
розвитку, на якій більш повно могла виявити себе активна життєва позиція
окремого громадянина – вільного члена цього суспільства. Ще ніколи в історії
людства не траплялося такого стану речей, при якому держава стала ідеальним
простором, а не випадковим сценічним майданчиком для поезії, отже, творчість
Есхіла має розглядатися не лише і не стільки, як творчість драматурга [64,
285]. Особливості біографії та часу, в який творив Есхіл, дозволяють
констатувати, що п’єси драматурга мали яскраво виявлений політичний характер.
Першим це констатував Арістотель у "Поетиці", зазначивши, що персонажі давньої
трагедії висловлюються ще не риторично, але політично. Тому аналіз
драматургічної творчості Есхіла має розглядатися також в контексті розвитку
ідеї естетичного та морального виховання вільної особистості, у контексті
власне розвитку пайдеї.
Історично-часові обставини, в яких творив драматург, дозволяють говорити про
унікальний взаємовплив і взаємоперехід інтересів держави і моралі пересічних
громадян, що дозволило, зрештою, Есхілові промовити словами Посланця у трагедії
"Перси": "У них є люди. Це щит найнадійніший" [58, 87].
Досить проблематично з огляду на часові нашарування зараз визначити, що
найбільше сприяло в цьому випадку: мораль держави чи держава моралі; але за
умови, коли критерієм істини є практика, констатуємо, що блискучі демократичні
перетворення і незбагненна воєнна перемога афінян над міріадами персів – були
наслідком розвитку саме виховання громадян, що уособлювалося в слові "пайдея".
Есхіл (525–456 рр. до н. е.) розумів державу як владу, що об’єднує і мобілізує
всі людські поривання і прагнення. Не конституція чи виборче право, а перемога
при Марафоні (490 р. до н. е.), Саламіні (480 р. до н. е.) і Платеї (479 р. до
н. е.) стала творцем аттичної культури V сторіччя. "Те, що не могла дати
народові аристократична культура і що не могло здійснитися виключно під впливом
більш високої чужої культури, зробила власне історична доля" [64, 286].
Таким чином, поява драматичного генія Есхіла супроводжувалася драматичними ж
змінами у житті суспільства, повноправним громадянином якого він був сам.
Славетні перемоги афінської зброї, що стали можливими за умов всенародного
патріотичного піднесення, не тільки давали пересічним громадянам почуття
законної гордості, а й примушували їх усвідомлювати свою роль у досягненні
успіхів і відповідальність за їхнє збереження [147, 48]. Водночас нові й
несподівані реалії суспільно-політичного життя викликали ряд моральних
суперечностей, що набули яскравого виявлення саме в драматургічній творчості
Есхіла, а згодом – Софокла й Евріпіда. В епосі, де головною мотиваційною
причиною була воля богів, що схиляла героїв до вчинків, які вони самі згодом не
могли пояснити, власне свобода індивідуального вибору була відсутня.
Протагорівська теза нового часу: "Людина є мірою всіх речей", хоч і була
квінтесенцією афінської демократії, проте вносила плутанину і сумніви стосовно
стабільності моральних норм у людському суспільстві. Щодо богів, то теза
Протагора взагалі не залишала для них місця: адже коли людина підходить зі
своїми власними критеріями до всього сущого, то що залишається богам?
Життєва критика привносила в елементи морального вибору свої корективи: люди
будували власну долю і самі несли за неї відповідальність, керуючись
закладеними в них прагненнями, серед яких домінували емоції. А серед останніх,
у свою чергу, жадоба і властолюбство. Дії, що ставали наслідками цих
пристрастей, як правило, приводили до катастрофи. "Адже може статися і так, –
говорив Перікл, – що вся справа виявиться так само мало відповідною
попередньому розрахунку, як і думки людини. Саме тому і ми, звичайно, часто
звинувачуємо долю в усьому, що трапляється всупереч нашим розрахункам [147,
83]. Моральні суперечності могли вирішитися і вирішувалися за умови полісної
демократії – не лише в законодавчих зборах, але і в театрі, що став основою
морального виховання для вільного громадянина. За образним висловом Вернера
Йегера: "Цей ґрунт дав можливість піднятися чудесній квітці – трагедії" [64,
291]. Аналізуючи давньогрецьку трагедію, насамперед твори Есхіла, всі без
винятку дослідники: В. П. Горан, В. Йегер, О. Ф. Лосєв, В. Н. Ярхо та інші –
вказують на величезний вплив міфу і міфологічної свідомості при написанні
текстів і безпосередньо під час їх сприйняття – у вигляді драматичної дії.
В. Н. Ярхо в полемічній манері стверджує, що загальнонаціональний характер
афінської трагедії пов’язаний з міфологізмом, що "практично завжди помилково
трактується дослідниками, які не є фахівцями в царині античної літератури"
[159, 53]. По суті те саме звинувачення: некомпетентність при дослідженні
впливу міфології на творчість Есхіла, Софокла і Евріпіда знаходимо у В. Йегера
і О. Ф. Лосєва [64; 99].
Тим часом, очевидно лише комплексний підхід з урахуванням власне близьких по
суті міркувань цих дослідників античності може дати більш–менш повну картину
непростого явища. Адже, наприклад, міфологія Есхіла і Софокла відрізняється
дуже сильно, а міфологія Есхіла
- Київ+380960830922