Розділ 2
Внутрішньопартійні суперечності в Народному русі україни та їх наслідки
2.1. Криза в Народному Русі України
Історія кожної політичної організації супроводжується підйомами та падіннями,
«розколами» та іншими внутрішніми негараздами. «Розкол» партій у сучасному
політичному суспільстві є закономірним процесом. Криза в НРУ виникла з низки
причин, які склалися в організації від початку її виникнення до президентської
кампанії 1999 р. У ході підготовки до виборів у партії виникло протистояння між
«чорноволівцями» та «костенківцями» (в роботі використовуються ці назви, які
запозичені у ЗМІ для їх стислого висвітлення). Кожна сторона аналізувала
проблему з власної суб’єктивної точки зору, і в більшості їх аргументи мали
чітку відмінність між собою. Спільним твердженням було звинувачення зовнішніх
сил (владу, окремих осіб, інші держави) в «розколі» НРУ. Противників
об’єднували також звинувачування один одного у «розколі», в якому зовнішня сила
була за постатями тієї чи іншої сторони.
У грудні 1998 р. Ю. Костенко відмічав, що влада до виборів намагатиметься
знищити «правий фланг» і «розколоти» Рух. За його словами, «спроби зіштовхнути
мене з В. Чорноволом свідчать, що «підпільний обком» в НРУ розпочав свою
роботу» [419: 52]. Опоненти звинувачували владу у «розколі» НРУ на різних
етапах його розвитку: «чорноволівці» – на початковому етапі; «костенківці» –
після проведення двох з’їздів Руху [519].
«Костенківці» в більшості акцент робили на внутрішніх причинах конфлікту, але у
«Зверненні ЦП Руху до націонал-демократичних сил України» 20 лютого 1999 р.
повідомляли про активну діяльність антиукраїнських елементів, спрямовану на
роз’єднання державницьких сил; деякі з керівників Руху своїми діями фактично
сприяли цим силам, закликаючи до позбавлення членства тих, які не поділяли
авторитарного стилю Голови НРУ [30].
О. Лавринович зазначав, що члени партії використовувалися як інструмент для
реалізації кон’юнктурних цілей, які не завжди були ідеями В. Чорновола [495].
Це твердження свідчить, що у справи партії через Голову Руху втручалися
зовнішні сили. О. Іщенко, навпаки, вважав, що ситуація в НРУ була лише
внутрішньопартійною дискусією [266].
Після загибелі В. Чорновола, з обранням на посаду Голови НРУ Г. Удовенка, з
прийняттям рішення Мін’юсту (Міністерство юстиції України) щодо легітимності
з’їзду НРУ від 7 березня 1999 р., Ю. Костенко та його прибічники звинуватили
Президента у «розколі» партії. Вони робили висновок, що ці події свідчили про
завершення процесу, в якому В. Чорновіл та Л. Кучма діяли спільно [439].
Першою причиною «опозиція» називала авторитарність лідера НРУ. На їх думку, В.
Чорновіл останнім часом використовував недемократичні методи керівництва, хоча
намагання демократизувати партію через зміни в Статуті розпочалися значно
раніше. О. Лавринович називав це однією з головних причин «розколу». Він
вважав, що рухівці, які залишилися з В. Чорноволом, продемонстрували згоду з
такими методами і збиралися їх продовжувати, але авторитарний Рух не мав
майбутнього [451]. У листі ЦП НРУ до рухівців та асоційованих членів Руху від
20 лютого 1999 р. «опозиція» відзначала намагання В. Чорновола «остаточно
перетворити Рух у партію фюрерського типу...» [31; 460].
«Костенківці» вважали, що першою дією В. Чорновола у перетворенні НРУ з
демократичної організації (від автора: Рух був демократичним?!) на власну
приватну партію мали стати затверджені на з’їзді поправки до Статуту: Голова
Руху обирається «на 2 – 3» роки, з’їзди проводяться лише перед виборами,
створення замість Президії ЦП Політичної Ради, членами якої могли стати тільки
за поданням Голови Руху (голови КО не мали права бути в цьому органі),
заступники Голови НРУ обираються не на з’їзді, а на ЦП, який ставав повністю
залежним від В. Чорновола. Таким чином, Голова Руху отримував право одноосібно
скликати з’їзд, повністю розпоряджатися майном, фінансами та штатними
працівниками Руху й отримувати частину повноважень Всеукраїнських Зборів Руху
[31]. «Розкол» «костенківці» розуміли як спробу В. Чорновола «приватизувати»
партію через відсторонення негідних його статутних органів партії і конкретних
осіб.
«Опозиція» відзначала, що партія, яка не спроможна забезпечити демократію у
власних рядах, не могла претендувати на роль каталізатора демократичних змін у
державі [89]. На другому етапі ІХ з’їзду Руху рядовий рухівець заявив, що
авторитаризм у НРУ – це провина рухівців, адже рухівські осередки давно
перетворилися на секти, якими керували не за Статутом, а з В. Чорновола
створили великого політика, «бога», тому НРУ припинив свій розвиток [437].
У висловлюваннях деяких «опозиціонерів» існували протиріччя. Так, О. Лавринович
зазначав, що в 1989 р. в Статуті НРУ, який будувався як партія, було записано,
що в «партії немає централізму, що меншість не зобов’язана виконувати рішення
більшості» [495]. По-перше, в 1989 р. будувалася не партія Рух, а громадська
організація «НРУ за перебудову», по-друге, відсутність централізму не означає,
що це є демократія. Тобто, слова О. Лавриновича свідчать, що не всі рішення
приймалися в НРУ за вказівкою лідера й одноголосно, тобто на різні питання були
«згодні» (більшість) і «незгодні» (меншість). Це підтверджують слова рухівця В.
Дончика, який фактично належав до третьої сторони у справі «розколу» партії,
хоча знаходився у таборі «опозиції». Він говорив, що «авторитаризм» В.
Чорновола не страшний і був продовженням його «неймовірної» працездатності,
«бажанням узяти все на себе», тому таку «диктатуру» могли б подолати, якби
хотіли цього [291].
Другою причиною, яку відмічали «костенківці», була демо
- Київ+380960830922