Розділ 2
КОГНІТИВНО-СЕМАНТИЧНИЙ ПОТЕНЦІАЛ
НІМЕЦЬКОЇ НАРОДНОЇ ЗАГАДКИ
2.1. Референтний механізм німецької народної загадки
Специфічність мовної картини світу й ментальності представників різних етносів
зумовлена своєрідним баченням фізичної картини світу, що зумовлює вибір різних
ознак предметів і явищ, які стають основою для їх номінації.
Сутність загадки дозволяє розглядати її як складний вербальний знак, що
виступає репрезентантом іншого предмета чи його якості та передає відповідну
інформацію про них. Як знаковий феномен вона припускає наявність денотата,
оскільки без нього мовна одиниця не в змозі реалізувати свою семіотичну
функцію, а отже й спричиняти референтну віднесеність знака до світу.
Говорячи про німецьку народну загадку як про мовний знак, предметом нашого
розгляду будуть такі явища, як референція, фактори, що її зумовлюють, види,
основні одиниці, механізми та втілення цих механізмів у текстах ННЗ.
2.1.1. Теорія референції та її категоріальний апарат. Предметна
співвіднесеність, у якій мовний знак формує певну картину світу, „де явища
природного, соціального, психологічного порядку перетворюються в денотати мови"
[89, с. 80], називається денотацією чи референцією (Рф). Із самого початку
свого існування теорія референції була прерогативою логічного напрямку,
засновниками якого вважаються Дж. Мілль, Г. Фреґе, Р. Карнап. Предмет
досліджень - двоплановість семантичних структур, що виражається в наявності в
іменах сигніфіката (понятійного змісту) й екстенсіонала (здатності до
денотації). Розмежування цих компонентів привело до виникнення двох напрямків
?теорії значення й теорії референції. До концептуального апарата віднесли такі
поняття, як комунікативна установка мовця (інтенція), фонд знань
співрозмовників, комунікативна організація висловлення й відношення до
контексту [340, с. 412].
Традиційно розрізняють класичний (концептуальний), каузальний, неокласичний і
неокаузальний підходи. Класичний підхід постулює наявність змісту в імені та
словосполученні. Референція встановлюється і як референція певних дескрипцій.
Каузальний підхід припускає, що при виникненні назви фіксується її референція.
Від цього акту проводиться „каузальний ланцюжок“ до кожного з реальних мовних
вживань цього імені.
Неокласичний підхід - своєрідний синтез двох попередніх теорій. Згідно з ним,
імена та іменні словосполучення не мають змісту в мові, а набувають його в тому
чи іншому конкретному вживанні. Залежність від контексту може змінити цей
зміст. З погляду неокаузального підходу, встановити референцію мовної групи -
значить локалізувати її референт у ділянці пам'яті, що відповідає релевантному
денотативному простору. Відповідно до цього, при описі типів об'єктів
відправною точкою служить наявність „єдиної суперкатегорії просторово-часової
локалізації“ [274, с. 44-53, 252-253].
Останнім часом продовжується дискусія про те, що являє собою референція. Л.
Лінський, співвідносячи акт референції із суб'єктом, що говорить, інтерпретує
її як вияв інтенції мовця, Дж. Р. Серль - як відношення між наміром мовця й
дізнаванням цього наміру адресатом [340, с. 412]. М.В. Нікітін розглядає
утворення понять як процес співвідношення між предметом і його дескрипцією. Те,
що репрезентовано у висловленнях, підкреслює він, з термінологічної точки зору
визначається як денотат, чи референт [193, с. 124-136]. У більш широкому
розумінні денотатом вважають те, що може бути позначено ім'ям, іменним
словосполученням чи навіть реченням (висловленням) і текстом. Б. Гудман
екстраполює теорію референції на процес спілкування [79, с. 23], Л.Г. Дротянко
вважає її „розумовою операцією співвіднесення слова, з яким пов'язується певне
явище чи предмет, з денотатом“ [89, с. 80], А.П. Загнітко і Ю.А. Левицький - як
відношення актуалізованих (включених у мову) іменних виразів та їхніх
еквівалентів до реального чи уявлюваного світів“ [105, с. 59-60; 161, с. 141].
У довідковій літературі референція подається як „віднесеність актуалізованих
(включених у мову) імен, іменних виразів (іменних груп) чи їх еквівалентів до
об'єктів дійсності (референтів, денотатів)“ [340, с. 411], як „відношення світу
тексту до позатекстової дійсності“, зумовлене рамками текстової дійсності, де
здійснюється певна ілокутивна стратегія, інтенції якої задаються
нормативно-ціннісними орієнтирами культурного середовища [220] (рис 2.1).
Референція
Механізми
Типи
автономні одиниці
дескриптивна
індексальна
контекст
тропеїзація
Фактори
логіко-семантичний
генералізуюча
індивідуалізуюча
синтаксичний
референтна
нереферентна
прагмасемантичний
визначена / невизначена / нульова
інтродуктивна / ідентифікуюча / невизначена
Рис 2.1. Механізми, фактори й типи референції
Референція є в нашому розумінні віднесеністю актуалізованих імен, іменних груп
чи їх еквівалентів до відповідних об'єктів позамовної дійсності. Головним
механізмом референції є ідентифікація з такими її різновидами, як
генералізація, індивідуалізація, експланаторизація, прецизування, що
запускаються в дію автономними одиницями та їхніми актуалізаторами.
До основних факторів, що зумовлюють наявність Рф, традиційно відносять:
логіко-семантичний, синтаксичний і прагмасемантичний. Із синтаксичним фактором
пов'язані референтне (імена вживаються в позиції актантів, тобто підмета й
додатка) й нереферентне вживання іменних (імена виступають у позиції предиката
і вказують не на об'єкт, а на його ознаки).
Логіко-семантичний фактор визначає типи віднесеності іменних виражень до
об'єктів дійсності: референція до одного члена іншого
- Київ+380960830922