РОЗДІЛ 2
ТЕОРЕТИЧНІ ПИТАННЯ ОРГАНІЗАЦІЇ КОНТРОЛЮ НАВЧАЛЬНИХ ДОСЯГНЕНЬ УЧНІВ СЕРЕДНІХ
ЗАКЛАДІВ ОСВІТИ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ ст.
2.1. Роль середньої освіти досліджуваного періоду у формуванні особистості
На початку досліджуваного періоду Україна, центральна і східна частини якої
входили до складу Російської імперії, являла собою аграрну країну з
кріпосницькою системою, що ґрунтувалася на натуральному веденні господарства.
Переважну частину населення складало селянство; при цьому селянське
господарство розвивалося не так унаслідок поліпшення обробки ґрунту і
застосування нових агротехнічних методів, як унаслідок розширення посівних
площ, насамперед на півдні, а передові технології землеробства, кращі сорти
зернових і технічних культур, нова техніка впроваджувалися лише в деяких
поміщицьких господарствах.
Водночас у протиборстві кріпосництва та капіталістичної системи, яка
ґрунтувалася на прогресивних засадах товарного виробництва, використанні
вільнонайманої праці, а також машин та інших досягнень науки і техніки, що
розпочалося ще в першій половині ХІХ століття, перевагу поступово одержувала
остання: зростало виробництво технічних культур (цукровий буряк, соняшник,
конопля, тютюн тощо) і товарного зерна, призначених як на подальшу переробку
або на продаж міському населенню, чисельність якого постійно зростала, так і на
експорт; кустарні промисли і мануфактура переростали в перші фабрики і заводи.
Так, ще в першій половині ХІХ століття в Україні великого значення набули
харчова промисловість та обробка тваринницької сировини; потреба в машинах,
механізмах, різних знаряддях сільськогосподарського виробництва зумовила
розвиток машинобудування – до 1859 року виникло до двох десятків механічних
заводів. Розвиток машинобудування викликав зростання металургійної
промисловості: наприкінці 50-х років уже діяли 11 чавуноливарних
і 32 залізоробних заводи. Розширилось і набуло промислового характеру добування
вугілля, яке у 1860 році досягло 6 млн. пудів [6, с. 272–273].
Пожвавлення промисловості й торгівлі, ускладнення керівництва всіма ланками
державного механізму зумовлювали необхідність поліпшення системи освіти, без
чого був неможливий подальший розвиток країни. Життя вимагало освічених
чиновників, інженерів, лікарів, учителів, агрономів; водночас число людей, які
тоді володіли хоч б елементарною грамотністю, не кажучи вже про середню, а тим
більше вищу освіту, було вкрай мізерним: так, у 1856 році в Київській,
Харківській, Полтавській губерніях з 2000–2300 мешканців навчалася лише одна
дитина, у Подільській – одна з 4000 мешканців [13, с. 15].
Загальне керівництво справою освіти в Російській імперії на початку
досліджуваного періоду здійснювало Міністерство народної освіти, якому були
підпорядковані навчальні округи, зокрема розташовані і на території України, а
саме: Харківський, Київський і Одеський округи. Кожний навчальний округ
очолювали попечителі з досить широкими повноваженнями, навіть і з наукових та
методичних питань у підпорядкованих їм університетах, спеціальних навчальних
закладах, гімназіях, повітових та приходських училищах.
Відзначимо, що певна частина навчальних закладів (передусім з-поміж вищих
спеціальних та початкових народних шкіл, а також військових) були
підпорядковані іншим міністерствам та відомствам – внутрішніх справ, державного
майна, військовому, Найсвятішому Синоду, які водночас досить щільно
координували хід навчального процесу в підлеглих їм закладах з Міністерством
народної освіти.
Діяльність середніх навчальних закладів у середині ХІХ століття було
реґламентовано положеннями "Статуту гімназій і училищ повітових і приходських",
затвердженого в 1828 році [137]. Як свідчать дослідники того часу, зазначений
статут упроваджували в життя поступово і в повному обсязі в усіх навчальних
округах він набув чинності в другій половині 30-х років, після чого не зазнавав
суттєвих змін до 1849 року [92, с. 35].
Згідно зі статутом, право на вступ до гімназії мали діти дворян та чиновників,
а також вихідці з "вільних верств" населення (купців та міщан), проте "не
інакше, як по попередньому, на законній підставі, звільненню їх зі свого стану"
[269, с. 122]. При цьому встановлювалося, що в 1-й та 2-й класи приймали
підлітків віком не молодше десяти, а в 3-й – 4-й – дванадцяти років. Заняття
проводили протягом усього року, за винятком літніх канікул ("вакацій")
тривалістю не більше місяця. Навчальний рік поділяли на два півріччя, а
загальний термін навчання складав сім років (§§ 143, 149, 150 статуту). По
завершенні кожного навчального року в гімназії проводили урочистий акт, на
якому проголошували прізвища учнів, що переведені в старші класи та з успіхом
завершили повний курс навчання, а також видавали нагороди кращим з них; на ці
події запрошували батьків гімназистів та місцеве керівництво [17].
Керівництво і викладання в гімназії здійснювали директор, інспектор,
законовчитель з числа духовних осіб і вчителі: старші та молодші (перші –
викладачі історичних та математичних наук, стародавніх мов та російської
словесності; останні – російської граматики, географії і сучасних іноземних
мов). Директор, інспектор і старші викладачі складали педагогічну раду гімназії
[284, с. 262, 267].
При гімназіях були "благородні пансіони", які ставили за мету "1) забезпечити
для дітей вищого стану засоби виховання та 2) надати дітям бідніших осіб цього
стану, а також дітям заслужених чиновників переваги виховання безкоштовного".
При цьому підкреслимо, що ті пансіонери, що утримували за державний кошт, по
завершенні навчання повинн
- Київ+380960830922