РОЗДІЛ 2.
СПОСОБИ ТА МЕЖІ ЗДІЙСНЕННЯ КОРПОРАТИВНИХ ПРАВ
2.1. Поняття і види способів здійснення корпоративних прав
Будь-який напрям у науці може формувати свої теорії, спираючись на загальні
закономірності правового регулювання та використовуючи при цьому основні
поняття правової науки [81].
У популярній юридичній енциклопедії реалізація норм права (реалізація – від
лат. realis – суттєвий, дійсний, речовий) визначається як втілення норм права у
практичних діях (діяннях) органів державної влади, органів місцевого
самоврядування, їх службових осіб та посадових осіб і громадян [48, с.421].
Здійснення суб’єктивних прав є складовою загальної проблеми реалізації норм
права. Загальновизнаним у теорії права є те, що норми за характером
передбачуваних ними правил поведінки поділяються на зобов’язуючі, які
зобов’язують суб’єктів здійснити дії, що передбачені в нормі; забороняючі –
приписують утримуватися від дій, які містяться в нормі права; уповноважуючі –
дозволяють здійснити дії, які складають зміст даної норми.
Слід відзначити, що сама реалізація права в літературі розуміється не завжди
однаково. Так, в одних випадках говорять про реалізацію права як про певний,
суворо обумовлений процес здійснення правових приписів, як втілення цих
приписів у поведінці людей. Досить типовим при цьому є визначення, відповідно
до якого реалізація права виступає як така поведінка суб’єктів права, в якій
втілюються приписи правових норм (правомірна поведінка), практична діяльність
людей по здійсненню прав і виконанню юридичних обов’язків. Іншими словами,
реалізація права розглядається як втілення у діях людей тих вимог, які в
загальній формі виражені в нормах права, як конкретний прояв процесу правового
регулювання [49, с.282]. Це найбільш усталене і поширене уявлення про
реалізацію права.
В інших випадках реалізація права розглядається не тільки як процес або
зовнішній вияв процесу правового регулювання, але й як його кінцевий результат.
У даному аспекті реалізація права визначається як досягнення повної
відповідності між вимогами норм здійснити відповідні вчинки або утриматися від
їх здійснення і сумою фактично вчинених дій [50, с.374].
Здійснення корпоративного права не може відбуватися поза правовідношенням, адже
прав без обов’язків не існує, «інша справа, що конкретні виконавці даних
обов’язків не завжди точно наперед визначені [51, с.178]» [14 Катаев Н.А.
Теория государства и права / Катаев Н.А., Лазарев В. – Уфа, 1994. – 374 с. –
С.178.].
Юридичний зміст корпоративних правовідносин було розглянуто у першому розділі
нашого дослідження. Проте поза увагою залишилися питання щодо матеріального та
вольового змісту корпоративних відносин.
Під матеріальним змістом правовідносин C.С.Алексєєв розумів ті фактичні дії
(поведінку), які правомочна особа може, а правозобов’язана особа повинна
вчинити [52, с.112]. В юридичній літературі поширена думка про те, що наявність
у правовідносинах матеріального змісту (фактичної поведінки учасників) поряд з
юридичним змістом (правами та обов’язками учасників) забезпечує єдність форми
та змісту правовідносин [8; 14, с.90].
Матеріальним змістом корпоративних правовідносин є фактична поведінка їх
учасників з приводу здійснення ними майнових та організаційних прав. Майнові
корпоративні відносини виникають насамперед у зв’язку із виплатою дивідендів
(частини прибутку), оплатою вартості акцій (частки у статутному капіталі) та з
інших підстав. Організаційні відносини, врегульовані корпоративним правом,
виникають при реалізації учасником права на участь в управлінні справами
товариства, одержанні інформації тощо.
Щодо вольового змісту правовідносин у літературі висловлені різні точки зору.
Так, деякі автори вважають, що правовідносини – це вольові відносини, в які
особи вступають за власною волею та в яких вони виявляють свою волю. Інші
науковці, загалом підтримуючи цю позицію, під вольовим змістом правовідносин
розуміють взаємодію волі держави та волі суб’єктів цих правовідносин [53, с.47;
8, с.27]. Тут слід погодитися із О.В.Щербиною, яка вважає, що виникнення
корпоративних правовідносин залежить як від об’єктивної волі – волі держави, що
виражена у корпоративних правових нормах, так і від суб’єктивної волі – волі
учасників правовідносин, які за власною волею без будь-якого примусу вирішують
питання вступу в корпоративні правовідносини. Виходячи із зазначеного, можна
зробити висновок, що вольовий зміст корпоративних правовідносин полягає у
взаємодії державної волі, вираженої у корпоративних нормах, та індивідуальної
волі учасників корпоративних відносин, вираженої у локальних корпоративних
нормах та діях учасників [10, с.10].
С.С.Алексєєв визначає суб’єктивне право учасника правовідносин як забезпечену
юридичними обов’язками інших осіб міру дозволеної поведінки, що належить
уповноваженій особі для задоволення її інтересів [8, с.14]. За визначенням
О.С.Іоффе, суб’єктивне цивільне право – це забезпечена цивільним законом міра
дозволеної уповноваженій особі поведінки та можливість вимагати певної
поведінки від зобов’язаної особи [26, с.89].
Традиційно цивільне (суб’єктивне) право характеризується через так звану
«тріаду» можливостей. Відповідно до цієї характеристики володіння суб’єктивним
правом означає для уповноваженої особи:
1) можливість поводитися певним чином;
2) можливість вимагати певної поведінки від інших суб’єктів цивільних відносин;
3) можливість звернутися в необхідних випадках до суду й інших органів, які
мають юрисдикцію в цивільних справах, за захистом порушеного цивільного права
[11, с.35]. Стаття 12 ЦК встановлює головні засади здійснення цивільних прав,
під
- Київ+380960830922